Михайло Стельмах - Велика рiдня

– Ти куди? А обiдати?

– Привезу iще копу – тодi.

– Хiба ж так можна? Це ж увечерi тiльки прибудеш.

– То й що, смачнiше їстиметься! Сiв на драбиняк. Воли дзвiнко цокнули рогами, за колесами закрутився кудлатий пил.

– Дмитре, довго того часу попоїсти?

– Встигну ще.

– I так завжди. Готуй, готуй, а йому хоч би що, – закриваючи ворота, проводить очима Дмитра.

Просолена потом майка туго облягла широкий, з борозенкою вздовж спини, парубочий стан; збитий на потилицю картуз i невеликий вирiз безрукавки видiляли обпалену вiтрами i сонцем шию.

«Господаре мiй», – усмiхається i зiтхає, бере з дровiтнi сапку, заклопотана, спiшить садом на притихлий вiд спеки город.

В садку дрiмають настороженi тiнi, червонобокi яблука, мов снiгурi, вгнiздились в густiй листвi, ремезовими гнiздами перевисали жовтозеленi грушi.

I здається Докiї, що, розводячи понад стежкою соняшники, вийде її мовчазний Тимофiй. Сяде бiля перелазу, що вiддiляє садок вiд городу, покладе важкi напрацьованi руки на колiна, зустрiне її темними сумовитими очима.

Ворухнулось шорстке листя соняшникiв, i серце, стискаючись, тугiше забилося в грудях удовицi.

I водночас вона скорiше вiдчуває всiм тiлом, нiж бачить, як над простоволосими людьми пливе важка домовина, i бризкають на шлях густi сльози голосiння…

Лiта пригасили горе, та не могли викорчувати думок, згадок: приходили вони до вдови несподiвано – в радостi, в печалi. Задивиться на Дмитра – чоловiка згадає, зашиває сорочку синовi – а перед очима Тимофiй випливає. Отак i жив щоднини в жiночому серцi, тiльки з роками якесь чудне чуття почало вплiтатися – ввижалось її давнiше життя наче сном: прокинешся i воно вiдiйде, побiжить у безвiсть, як дальнiй просвiток несподiвано притьмареного сонця.

I аж здивується iнодi, коли в свiтлицю ввiйде високий ставний парубок, такий же русявий i горбоносий, як Тимофiй, одним помахом плеча скине наопашки одягнену свитку й стане коло матерi.

Невже це її син, її дитина? Невже лiта її збiгли, як весняна вода з зелених долин?

Непомiтно, наче рибина в глибинi, пропливають лiта; не вловити їх неводом, нi вороними кiньми догнати, i не прийдуть вони до тебе, як тi далекi родичi в гостi.

Ще ярими дощами весна не сипне, а жайворонок виманює господаря з плугом, вже зозуля зорює в садах, а там, дивися, зазеленiє поле i картопля у землю проситься. Тiльки з городиною впораєшся – засрiблиться коса на лузi, далi жнива наспiють, i заспiвають шляхи вiд ранку до пiвночi. Чи ж помiтиш, як на стернях вiтри житню бороду заколишуть i осiннiй дощ натягне сизу сiтку над кущуватою озиминою?

Потiм прийдуть майстри-морози, повiють снiги i принишкне напiвголодне село до весни, коли знову зозуля довгi роки буде кувати, а комусь i одного пожалує.

За щоденними клопотами i роботою Докiя не помiтила, як Дмитро з пiвпарубка парубком став. Iншi хлопцi в його лiтах вже пiд вiкнами товклися, де збиралися дiвчата на годенки, а вiн з ранку до вечора порався по господарству – хазяйновитий вдався, що всi сусiди завидували, – їздив у фурманку на цукроварню по жом чи маляс, столярував, у вiльну ж годину за книжку брався. Небагатої науки пройшов – церковно-приходську закiнчив, та до книжки був падкий. I коли восени 1921 року в село до них приїхав новий учитель Григорiй Марченко, Дмитро зачастив до нього.

– Дмитре, чи не попом, значить, думаєш бути? – часто смiявся з нього сусiда пiдлiток Варивон.

– Де там! Не нам в спiдницi ходити. Хочу такої науки дiйти, щоб готовi паляницi на полi родили.

– Тодi мене вiзьми, значить, паляницi їсти. – Варивон хитрувато закручував куцими пальцями цигарку, а оком косив на своє подвiр'я – щоб хтось з домашнiх не побачив. – А то вже й забув, якi вони, цi паляницi, значить, на смак бувають. Рiк прослужив у попа i хоч би тобi раз попадя на свято перемiну житньому глевтяковi видумала. От настав Великдень. З гробкiв хурами почали возити поповi паски та крашанки. Замкнула їх попадя на замок в коморi, а нас ще рiздвяними книшами душить. Позасихали вони, як залiзо, позацвiтали – не вгризеш. Ну, слава богу, казав же ж наш пiп, в стiнi комори невеликий прорiз був. Приладнав я з дроту ключку i почав тягати паски для своїх хлопцiв. I так, скажи, наловчився, що тiльки цокну дротиною, а вже паска, як рибина з фабричного гачка, нiяк не зiрветься. Посвяткували ми тодi добре, i попадя не нахвалиться своїми наймитами: менше хлiба стали їсти. Дорожилася вона тими пасками, доки вони зеленню не взялися – аж позросталися од цвiлi. А потiм якось пiзнього вечора, щоб нiхто не бачив, Сергiєнко повивозив їх i в Буг повикидав. Отака-то комерцiя, значить, буває…