Михайло Стельмах - Велика рiдня

– А чого це пiп так репетував позавчора?

– Умови не хотiв складати. Приїхав дорогий товариш з Робiтземлiсу – за нашi права заступився. Так попа ледве родимець не вхопив. Потiм цiлу нiч з куркулями пиячив i радився, як би найменшу цiну в трудугоди вписати. Але сiльрада так його при людях провчила, що вiн i камилавку загубив, i частини прихожан позбувся. Знаєш, як Свирид Яковлевич умiє вiдчитати… Отакий наш пiп.

– Недарма кажуть про нього: святий та божий, на чорта схожий.

– Думаєш, обновлення iкони не його справа?

Дмитро засмiявся.

– В «Рабоче-крестьянской газете» прочитав iнтересний документ. Петра Великого повiдомили, що в одного старовiра iкона пускає сльози. А Петро Великий i написав резолюцiю «Хай iкона перестане плакати, а то в старовiра заплаче те мiсце, через яке втлумачувались вiрнопiдданчi почуття». Пiсля цього iкона перестала плакати. «

– Путяща резолюцiя, – розвеселився Варивон. – В тебе є щось почитати?

Любив Дмитро у зимовий вечiр, заклавши на нiч худобi, сiсти на лавi, пiдперти руками голову i читати про себе, ледве помiтно ворушачи губами.

– Прочитай, сину, що-небудь вголос, – вiдiрветься мати вiд пряжi.

Пiдведе голову вiд книги, ще розмiрковуючи над чимсь, зашарудить твердими негнучкими пальцями по сторiнках i запитає:

– Вам про господарство, може?

– Нащо менi про господарство, i так щогодини в очах стоїть тобi. «Кобзаря» почни.

В'ється, фуркоче джмелем над долiвкою веретено, невеликим вогничком клiпає каганець, i глухуватий чiткий голос Дмитра вiддаляється, перед очима простеляться далекi свiти, i слово добирається до самого серця та й сльозою iнколи прокотиться по вдовинiй щоцi.

– Ще в тебе, Дмитре, є якi книжки?

– Про Ленiна, Володимира Iллiча.

– Прочитай, сину: напрацювався, натрудився, намучився чоловiк… Як здоров'я його?..

I знову глухуватий голос вiдкочується в далекi свiти, i вже, здається, кожною деревиною хати перехитують, передзвонюють сибiрськi вiтри i снiги. А з тої метелицi випливають примруженi розумнi очi невсипущого трудiвника, що зогрiв кожне село, кожну оселю своїм добрим серцем i усмiхом.

В задумi проведе рукою по чубатiй головi сина i не помiтить насмiшкуватого погляду: наче маленького гладить. Еге ж, все їй здавалось, що Дмитро ще невеликий. I тiльки весною здивувалась i зачудувалась: коли вирiс такий?

Якось погожого дня вона знадвору бiлила хату. I не почула, як на подвiр'я увiйшов Дмитро з чобiтьми за плечима – першими чобiтьми, заробленими власним мозолем.

– Як пошив швець? Не тiснi?

– Наче добре показує. В ходi треба спробувати, – нiби байдуже вiдповiв.

– От i взуйся зараз. Подивлюсь, який ти гарний.

– Як старий деркач на банi, – всмiхнувся, вiдчиняючи сiни.

Так i не вийшов похвалитися обновою.

Пiдвiвши призьбу, Докiя увiйшла у хату i сплеснула руками з несподiванки. Перед нею стояв ставний, широкоплечий парубок. Короткий пiджак наче недбало сповз iз правого плеча; з-пiд чорної, трохи збитої набакир батькiвської шапки впав на вухо темнорусий, iз золотистими iскорками чуб. Орлиний нiс нависав над глибокою борозенкою верхньої губи; нижня, вигнувшись пругким червоним пелюстком, окреслила вузенький пружок синюватих зубiв. «Невже це її син?»

Ще сьогоднi, в постолах, в полотняних, крашених бузиною штанях, неквапний, вiн був пiдлiтком, а це зразу парубок – хоч зараз весiлля справляй. I радiсно матерi стало, i турбота шкрябнула: одружиться скоро, вiддiлиться i хтозна яку дружину пiдбере – може, ложку борщу на старостi лiт пожалiє свекрусi.

– Як менi, мамо? – скрипнувши чобiтьми, легко пройшовсь по хатi – де та й незграбнiсть подiлась, коли й вспiв парубочу гордовиту похiдку перейняти…

«Який же вiн славний! Вилитий Тимофiй, – за кожним рухом слiдкувала мати, i те, що було звичним – другий не помiтить, – їй здавалося найкращим, дарованим тiльки синовi її. – Вилитий Тимофiй. Мовчазним лише вдався, радощiв мало. Нiчого, мiж людьми обiтреться – тямовитий!» – заспокоїла сама себе…

Б'є сапка приплесканий темний корж землi, дзвенить на груддi, огортається сухим сiрим димом, пiдтинає хопту 3, i щетинистий осот не годен проколоти огрубiлих темнозелених пальцiв. Спочатку вогником пробiгає бiль по зiгнутiй спинi, та незабаром розтає, i криця проворно зрiзує зеленi, з рожевими квiтами, мережки покрученої березки, крапчасте плетиво мокрецю, рiвнi стрiли мишiю.

«Коли б це невiстку Дмитро до хати привiв, веселiше було б, жалувала б її. Та де там – хоч не говори з ним про це. На пiвсловi обiрве, нахмуриться, весь у себе ввiйде».