Михайло Стельмах - Велика рiдня

Навколо, скiльки оком окинеш, плюскотять на вузьких нивах остистi i безостi пшеницi, перехитується довгими вусами ячмiнь, курiпкою щулиться по борозенках несмiлий наут, усмiхається темноблакитними очима зелена вика, ряснiють краплинки кровi на кучерях гороху.

Край дороги гаряче спахнув снiп мерехтливого промiння – з серпом у зiгнутiй руцi випросталась молода жниця, рукавом полотняної сорочки витерла пiт з чола… Срiбний молодик гребiнцем оповив її коси, обвiянi степовим пилом. На хвилинку застигла бiля снопа, немов коло дитини.

«Сафронова наймичка Софiя, – пiзнає Дмитро. – Iч, сама горює на чужому полi. А жне – як вогонь. Золотi руки у дiвчини. От i заробляє за сочевичну юшку золото тому… дiдьковi чорному», – з злiстю подумав про Сафрона Барчука, i аж пересмикнулось обличчя.

Жовтогаряче поле загордилося полукiпками, спiває косами, срiблиться серпами, цвiте жiночими спiдницями.

З широкого шляху Дмитро звернув на гони, i зразу ж поля стали не тими полями, якими здавались на вiддалi. То тут, то там пiснi нивки заряботiли лисинами, сиротливий колос злякано щулився помiж шорсткими бур'янами, колючий осот густо лущився бруднобiлим пухом i рудi спеченi межi ворушилися крапчастою гусiнню.

Заплющити б очi i не дивитися на той убогий колос, що сухотними дитячими рученятами вигрiбається з пирiю, скаржиться своєму господаревi: «Що ж ти забувся за нас? I нас скривдив, i себе скривдив…» То дуже часто довелося б заплющувати очi.

На бурому, навпiл з пашею снопi полуднує Мокрина Карпець. У чорнiй руцi чорнiв, як камiнь, шматок черствого хлiба. Закушує молодиця огiрком i не зводить стомлених, задуманих очей з двох поставлених пiддашком снопiв, пiд якими раз од разу подає упертий голос немовля. Не плаче воно: здається, взялося за якусь надсильну роботу i аж крекче в напрузi, та дiла не кидає.

– Добрий день, тiтко Мокрино. Де дядько Василь?

– Занедужав, Дмитре. Чи то на холоднiй землi слабостi дiстав, чи вода застудила. Накосився на болотах, заробляючи нещасну копiйчину в куркульнi. Так останнє тепер збуваю на лiкарство та натiрки. Горе, та й годi! – Жилавою натрудженою рукою бере з стернi серп, i вiн гасне в рiдкiй миршавiй пшеницi.

«Наїсися хлiба з такої ниви. Як стане до рiздва, то й добре. А потiм на морозi поденщиною хворобу заробиш – задумується Дмитро над чужою долею. – От двоє дiтей у Мокрини, а бачили вони ложку молока? Аж непритомнiють, смокчучи кислу ганчiрку з м'якишем. I землю май, а без худоби…»

Недалеко вiд дороги грабкує ячмiнь молодий косар. Наскрiзь пропiтнiла сорочка туго охопила парубочий стан, та косар знає своє – махає грабками.

– Е-е, Грицю! Який же ти рiдкий. Сорочку хоч викрути. Гов, гов, бики! – зiскакує поволi з полудрабка й пiдходить до Гриця Шевчика. Той обтирає пiт рукавом, але зразу свiжi краплини заливають чорнi щоки й лоб. – Зовсiм рiдкий, мов панич.

– Втомився, нехай йому бiс. На обiд не ходив – добити хочеться. А косар, сам знаєш, не поїсть туго – ребро за ребро заходить. – Вiн кладе грабки, просуваючи косу пiд покiс. – Ви вже ячмiнь кiнчили?

– Який швидкий. З недiлi почну – мiй в долинцi.

– Чи не Марiйка Бондариха з Югиною iде в село? – Григорiй переводить погляд на дорогу.

– Може й вони, – байдуже вiдповiдає Дмитро. Вiн живе далеко вiд Бондарiв, мало знає їх. От тiльки недавно загомонiло все село про Iвана Бондаря: надумався чоловiк з купкою бiднякiв органiзувати соз. I якi тiльки поголоски не полетiли з хати в хату про товариство спiльного обробiтку землi. I про ковдру на всю хату, i про усуспiльнення жiнок, i про печать анцихриста. Налякана Марiйка тепер життя не давала чоловiковi: випишись i випишись з того гурту.

Коли мати з дочкою, обминаючи вiз, обертаються до парубкiв, Дмитро стрiчає їх швидким поглядом.

– Добрий день, хлопцi, вiдпочиваєте? – вiтається, не спиняючись, Марiйка Бондар, сухорлява, засмалена сонцем, з навислим кiбцюватим носом.

На хвилину iз-за плеча Марiйки виглянула Югина i знову заховалась за матiр'ю. Вона бiлява, середнього зросту, з цiкавими i ясними очима, з напiвдитячою радiсною усмiшкою.

«Любить попустувати, а коли смiється, на щоках, певно, пiдстрибують ямки», – помiчає мимохiть Дмитро i починає дивитись у далечiнь.

– Славну дочку Бондарi викохали. – Грицько проводжає жниць довгим поглядом.

– Здається, славну, – вiдповiдає Дмитро, вiдновлюючи в пам'ятi образ дiвчини. – Всього доброго, Грицю.

– Всього доброго, – з чуттям стискає руку мiцними пальцями. Вiн знає, що Дмитро поважає його бiльш, нiж кого з парубкiв, i дружбу старшого парубка приймає за честь.