Михайло Стельмах - Велика рiдня

Надвечiр, стримуючи запiнених вороних, прямо з ярмарку, пiдкотив до його ворiт Карпо. Натягнувши вiжки, мiцно стояв на бричцi, вигнутi дужкою ноги вище кiсточок вгрузли в сiно:

– Дмитре, чорти б тебе брали! – i зразу ж змiнив голос, побачивши матiр.

– Добрий день, тiточко Докiє, з празником вас. – Низько вклонився, схрестивши руки на животi.

– I тебе з празником, – строго подивилась на парубка. – Катаєшся?

– Як сир у маслi, – вiджартувався. – Катався б ще краще, та совiтська власть тпрру каже. Навiть права голосу позбавила. Доведеться либонь пiвнем кукурiкати. Пустiть Дмитра зi мною.

– Не знаю, вiн, здається, мав до вчителя iти, – завагалася. «Хай побачить Марту. Чи к добру це тiльки?»

– Успiє. Менi саме головне, щоб Дмитро конi оглянув – вiн у них лучче доктора розбирається.

– Як має час, хай подивиться.

– Сiдай, Дмитре! – крикнув, не питаючи згоди, блиснув сiрими очима, i рiзкi пiвкола вiй пурхнули вгору, аж торкнувшись широких, з прогалинками, наче проточених чимсь брiв.

Не вспiв ухопитись парубок за залiзнi бильця брички, а Карпо гикнув, свиснув, стрельнув гарапником, i воронi, розкидаючи стужавiле болото, витягнулися в шаленому галопi.

Порiзана на пасма закружляла земля. Наче живi, чудно вiдскакували осторонь хати, клунi; сильний вiтер гостро врiзався в лице.

– Вйо, конi, матерi ковiнька! – шаленiв Карпо. Коливалися повнi рожевi щоки, пухнастий чуб пiдсмалював вiдстовбурчене вухо, неспокiйна кров заливала тугу шию. В кожному русi Карпа чулась невироблена сила, зла, напiвдика завзятiсть. У великiй руцi гадюкою звивався i вiдскакував назад ремiнний нагай.

Бричка, перехиляючись з боку на бiк i якимсь чудом ще не перекинувши їх, влетiла на вуличку, обсаджену вишняками. Крiзь голе галуззя вдалинi рiзнув очi свiжою синню великий, пiд бляхою, дiм Варчукiв, неначе втиснутий у вигнуте пiвколо лiсу.

Конi пiдлетiли до будинку.

Привiльне живеться Сафроновi, хоч i вiдрiзав комнезам у нього в 1920 роцi тридцять десятин бiля Бугу.

Коли ранiше висока постать Сафрона чорною тiнню нависала над селом, з м'ясом вириваючи бiдняцькi четвертинки i десятинки, то зараз вiн причаївся в лiсах, багатiв i розростався, мов корiнь, – так, щоб менше було видно людському оку. Годi тепер було думати стати паном на всю губу: землi не прикупиш, маєткiв не поставиш, дворянства – про що стiльки думалось – не доб'єшся.

Тiльки й залишилась єдина вiдрада – збивати грошi. I вiн збивав їх з усiєю куркульською хитрiстю, винахiдливiстю i скареднiстю. Один лiс золотими листками осипався в тонкi, але цупкi пальцi Сафрона. Мало не щоночi вiн з Карпом на двох пiдводах виїжджали у чорнолiсся, i найкращi гордовитi ясени зi стогоном, востаннє бризкаючи росою, падали на холодну землю. З їхнього ще живого тiла вiдрiзувались чотирьох-аршиннi шпони. I пливли вони лiсовими дорогами до великої парнi сутулого i завжди покритого сирим, як переваренi ясеновi штуки, рум'янцем Iвана Сiчкаря. Той пильно оглядав кряжi, бракував за найменший сучок, а потiм середнiм, туго налитим жиром пальцем, нiби граючись, ловко викидав з заяложеної калитки золотi п'ятiрки чи срiбнi карбованцi – Сафрон папiрцiв нiколи не брав.

– Ти скоро, Сафроне, за один лiс срiбний будинок збудуєш, – усмiхався Сiчкар одвислою нижньою частиною обличчя.

– Золотий! – сердився Сафрон.

– Може, на золотий i невистачить матерiалу, а на срiбний повинно хватити. Може, брешу? – i дрiбнi зiницi Сiчкаря, як двi краплини олiї, задиркувато грали на сiрих, наче притрушених попелом бiлках. – Свинi ж i гуси вагонами возив в Одесу?

– А скiльки за тi вагони злупили? А скiльки на могоричi пiшло? – гарячився Сафрон. – А як податками душать тебе?!

– Душать, що спасу нема, – погоджувався Сiчкар. – I нема тобi у цiй властi нiякої пiдтримки. В революцiю Вiйськово-революцiйний комiтет за торгiвлю до стiнки ставив, а тепер патентами обдирають до останньої нитки. Все властi i властi, а коли ж собi що в калитку покласти? – i вогкi, блискучi, наче намазанi смальцем губи Сiчкаря вже не вiдстовбурчувались в усмiшку, а злiсно вигинались униз. – Хiба б так жити нам…

– Да, живеш, аби свiт не без тебе… Забрали землю, щоб вас лиха година ще до вечора забрала…

Проходили лiта, з подiленої землi покуштували хлiба злидарi, заросла стара межа, та злiсть Сафронова змогла тiльки з ним зотлiти. Як хвороба рук, вчепилась вона в його сухе тiло i поїдом їла.

«Дочекатися б того дня, коли злидням животи не хлiбом, а цiєю землею напхають. I бiльше нiчого менi не треба», – говорив Сафрон куркулям i жив цiєю сподiванкою та спогадами минулого…