Михайло Стельмах - Велика рiдня

Данько сердито подивився в куток, швидко провiв пальцями по довгих бровах. Лайка ледве не зiрвалася з уст, але зразу ж, передумавши, розсмiявся i очi налились самозадоволеною втiхою:

– Навiть пiанiну вивiз. Курям за сiдало стало. I такою в мене одна курка, рябенька, була iнтересанкою, ще тiльки їсти злазила з клавишiв – грала все. Тiатр та й годi. Ну, потiм чортiв сельбуд таки забрав пiанiну в мене… А хто в тi часи не вивозив? Не зiвай, кажуть, Хомка. Жаль, що скоро тодi комiтетчики почали свої порядки встановлювати, щоб наш брат не дуже старався. Так я червоний прапорець приладнав на возi – i, скажи, в усi економiї i панськi маєтки почали пропускати без слова. Хоч цiлий будинок вивозь…

– Цить, старий. Не мели лишнього. Начальство з округи сидить!

– Начальство?.. Для кого начальство, а для нас Петро Крановий. Своя людина!..

– Сiльрада наша… Мiрошниченко, значить, страшнiший за це начальство, – заспокоїв жiнку Данька пiдпилий Сiчкар.

– Цей Мiрошниченко домiрошникується, – похмуро пообiцяв Данько.

– А мене не зобидили? Душа перетлiла. Найкращу земельку як язиком корова злизала. – Рудi вуса високого Данила Заятчука вскочили в чиюсь чорну бороду, здавалось – пiдпалили її, голосно чмокнулись уста.

– Не треба тривожитись. Гуляти ж прийшли, – спинив їх Сафрон. Вiн пив i не впивався. Великi очi насторожено i зверхньо оглядали гостей.

– Таку скриню своїй дочцi приготувала, що парою коней з мiсця не зрушиш. Одних кожухiв… I червоний романiвський, i бiлий, i чорний, i критий…

– I я по саму ляду забила. Хай не ремствує на батькiв.

– Купував мiй старий коня, i купив, приїхав додому – аж це кобила.

– Га-га-га!

– Цить, стара, не страми серед людей. То кiнь новомодний.

– За твоє здоров'я, Дмитре, – зупинився Сафрон бiля їхнього столу. – Чував, чував, що у батька весь пiшов. Господарюй, корiнням в землю вростай – це сила наша, – i чокнувся чаркою.

Марта ледве не вискочила з-за столу i, приховуючи радiсть, подала голос:

– А зi мною?

– Можна й з тобою, мазухо, – звузились очi Сафрона. – Щоб щасливою була.

– У ваших руках моє щастя, – встала i вдавано зiтхнула.

– У господнiх, – пiдвiв угору чорний вказiвний палець. – Я не ворог тобi – I знову голос став розважливим i строгим, немовби ставлячи перегородку. Але Марта вже не помiтила цього.

«Чуєш, любий мiй?» – говорив погляд дiвчини.

– Чого ж ти запишалась, як порося на орчику? – пiдштовхнув її трьома пальцями Карпо.

– Подивись, як Ларiон Денисенко «вiсiмки» пише. Широкоплечий, увесь зарослий скуйовдженим колесом волосся, обважнiлий чолов'яга пильно цiлиться очима в дверi, але, зробивши два кроки вперед, невiдомою силою вiдштовхнувся до лави.

– Ух, ти, холеро, – насторожено дивувався Ларiон i знов пильно цiлився на клямку.

У сiнях Марта обвила руками Дмитра:

– Чув, чув, що сказано?

– Та чув же. Побачать iще, – одхилив дiвчину вiд себе. Над ганком висiли важкi кетяги пов'язаної в пучки калини. Неяркий надвечiрнiй промiнь сонця з вiдчиненої хвiрiки освiтив Марту, Дмитра i погас – хтось з вулицi зачинив хвiртку.

– Виберу пору, коли старий роздобриться, i скажу йому про нашу любов. Чув, що про тебе говорив…

– Хто його знає. Старого твого не розкусиш спроста. Його слово слухай i дослухайся. Почуєш одне, а в ньому ще друге є, як горiх у шкаралупi, – сперся рукою на волоський горiх.

I раптом здригнулася дiвчина, обернулась до ворiт: з вулицi розгонисте задзеленчав балагульський дзвоник.

– Невже до нас? Невже до нас? – скривилась од болю.

Розчинилась брама.

Закосиченi кольоровими биндами, пiдлетiли пiд ганок задимленi шпаки, i Митрофан Созоненко в шапцi-макiтрi пiдвiвся з воза, за ним потягнувся високий, вищий на цiлу голову за батька Лiфер. Вiн зразу ж злiсно заклiпав на Дмитра.

– Марто, батьки дома? – витираючи пiт з рудого обличчя, усiяного великими коноплинами ластовиння, старий Созоненко подав дiвчинi ржаву руку.

– Дома, – обернулась, здригнулось плече i, похиливши голову, дiвчина повела гостей до хати. Гусаком проплив весь у чорному Лiфер, дивлячись згори вниз.

«Ворон ворону око не виклює. От i просись тепер», – засмоктало всерединi Дмитра. Зiйшов з ганку i важко опустився на невелику вогкувату лавку, затiнену вишняком.

Вiд болючих думок щось обривалось у ньому i здавалося – вечiр ставав невидющим i важким, неначе хмара. Самотня зоря метеликом двоїлась в очах. На мить розчинились хатнi дверi, i жмут п'яних голосiв долетiв до Дмитра.

З сiней вийшов Сафрон, попрямував до ворiт i довго, як пляма старого портрета, чорнiв у рамцi розчиненої хвiртки. Навколо нього все бiльше густiла синь, i нарештi темiнь проглинула неясний високий контур. Ще хтось переступив через порiг.