Теодор Микитин - Полковник Семен Височан

— Затям, вацьпан, що завжди винен хлоп, — холодно процідив крізь зуби Закревський, пускаючи попри вуха Семенові закиди.

— Базильку! А коли ми вже поїдемо? — почулося з карети жалібне нарікання.

— Чи не казала я тобі, Бевзю, не міняй коней, не порадившись з розумними людьми, — озвався інший, строгий жіночий голос. — Який біс спокусив мене їхати з тобою до Галича, та ще й узяти з собою Зосю. Ой, одчухрає тебе тато, одчухрає, що цілий місяць на м’яке не сядеш.

— Мама ображає мене при чужих людях! — вигукнув з досадою Базилі, червоніючи з гніву і сорому.

— Тьху на тебе, дурного! — верескнула ображена пані Закревська. — Не супереч своїй матері, бо люди й так знають, що ти дурний, як пень, і впертий, як віслюк. Розмова набирала гостроти, і Базилі вважав за краще припинити її

— Мама сердиться і ще ладна сказати щось прикре, — заздалегідь попередив Семена. — В таких випадках навіть батько не зважується з нею сперечатись.

— З ким ти там розмовляєш? — поцікавилась раптом пані Закревська, вихиляючись з віконця карети. — Вацьпан хто такий? — помітила Семена.

— Мій знайомий! — непевно пояснив Базилі.

— Не тебе питають! — гримнула на сина пані Закревська. — Цей твій знайомий, певне, такий, як ти.

— Семен Височан! До послуг єймосці, пані,- в’їхавши конем у воду, відрекомендувався Семен.

— Шляхтич чи підлонароджений? — неспокійно позирнула Закревська.

— Нобілітований [7] Той кому надане шляхетство. ,- не затаїв свого походження Семен.

У віконечко визирнуло миловидне рум’яне дівоче обличчя з кирпатеньким носиком, заплаканими очима і привабливими пухлими устами.

Дівчина боязко глянула на Семена, і, імабуть, згадавши про свої заплакані очі, швидко сховалась.

— Стривай же, вацьпан, — вигукнула Закревська. — Чи ти, бува, не родич пана Гната Височана, який так славно воює з татарами? А може, його син?

– Єймосць угадала, — підтвердив не без гордощів Семен. — Син.

— Яка мила несподіванка, — подобрішала Закревська. — Зосю! Цей кавалер — син пана Гната Височана, про якого говорить ціле Підгір’я.

Дівчина вдруге визирнула з віконечка, кокетливо всміхнулася і, ніби засоромившись свого вчинку, зашарілась.

«Яка ж вродлива білявка», — маючи на увазі Зосю, відзначив Семен.

– Єй-же, вашмосць! — гримнула несподівано на Семена Закревська. — Сидить собі кавалер у сідлі, як квочка на гнізді, і пальцем об палець не вдарить, щоб нам допомогти. А може, вацьпан гадає, що ми з Зосею тут ночувати будемо? Га? Ось, бачиш, дочко, які нині кавалери настали, — скривилася з презирством.

Зося з-за спини Закревської подавала Семенові якісь знаки, мабуть, просила, щоб він не ображався на матір.

— Га, га! — зареготав єхидно Базилі. — Дісталося й вашмосці.

— А ти чого іржеш? — з обуренням глипнула на сина Закревська. — Накоїв глупства, ще й радіє. Ой, Базилі, Базилі! — зітхнула сумно.- І коли вже ти наберешся розуму?

Семен, який спочатку розгубився, всміхнувся.

— Гарасиме! А глянь-но, чи не вдасться щось зробити, щоб витягнути карету на берег, — звернувся до парубка.

— Починається, — буркнув незадоволено наймит і, закасавши штани, побрів у воду.

Порадившись про щось із фірманом Закревських і оглянувши буланих, Гарасим розчаровано розвів руками.

— Ці сухоребрі не витягнули б навіть порожньої карети, — штовхнув ногою одного з буланих. — Треба їх випрягати і замінити нашими.

Гарасим і фірман насилу зняли з буланих упряж. Почувши, що вони вільні, коні раптом підвелись з води, і, не кваплячись, почалапали на берег. Це сталося так несподівано, що всі з великого дива тільки ахнули. Фірман Закревських хотів було їх зупинити і знову запрягти в карету, але Гарасим тільки махнув рукою. В упряжі булані негайно повторили б свою витівку.

Запрягши в карету непроданих Семенових коней, Гарасим голосно йокнув, ляснув батогом. Коні натужились, рвонули і за хвилину витягли карету на берег.

— Рятівнику ти наш! — аж вигукнула на радощах Закревська. — Під’їдь-но, вацьпан, сюди і привітайся з нами як годиться, — запропонувала ласкаво.

Семен, нахилившись з сідла, галантно цмокнув руку Закревської.

— Привітайся і ти, Зосю, з паном Височаном, — звернулась до доньки Закревська, і з віконця висунулась біла, ніжна дівоча рука, затремтіла, як метелик, у Семеновій долоні.

— Ми вдячні вацьпанові, що не залишив нас у біді,- защебетала Зося і якось нерадо, спроквола вивільнила свою руку з Семенової долоні. — Прошу не кидати нас на цьому пустищі, бо тут дуже страшно. А може, вашмосць одвезе нас аж у Братківці? — попросила, позираючи при цьому ніжно на Семена.