Теодор Микитин - Полковник Семен Височан

— Як панні Зося накаже, то готовий навіть на край світу, — галантно запевнив дівчину Семен, кладучи руку на серце.

— Нам аби до Братковець, — незадоволено кинула Закревська, а сама подумала: «Цей Височан, видно, баламут… Закрутить дівчині голову, що потім клопоту не оберешся. Такій гусці небагато треба, а він, може, вже й одружений».

На землю лягала ніч, десь далеко застогнав пугач, біля віконця карети безшумно пролетів кажан, і Зося злякано скрикнула. Навіть пані Закревська принишкла, задивилась тривожно у темряву. Ніч має свої права…

— До Братковець ми нині вже не доберемось, — сумно озвалась, розгубившись, Закревська. — Та й залишатися тут на цілу ніч небезпечно.

— Та де ж би я дозволив панству тут ночувати? — жахнувся Семен. — Недалеко Ямниця, а там при дорозі корчма, в якій можна переночувати.

— Вашмосць галантний і розумний, — похвалила Семена Закревська, з радістю приймаючи його пропозицію. — Не те, що мій Базилі…- зітхнула зажурено.

Прив'язавши буланих ззаду до карети, Гарасим ляснув батогом, і коні рушили.

— Якби не вашмосць, то хіба я сам мусив би впрягатись у шлею, — засміявся Базилі, який їхав поруч з Семеном за каретою. — Мама ніколи не забула б мені такого нічліга. Цигани справді обманули мене, як дурника, та ще й при фірманові. Тепер ціла околиця знатиме, бо хлоп язика за зубами не втримає. Треба всипати йому нагаїв, щоб мовчав.

— Вашмосць, бачу, одважний з кріпаками, — зауважив Семен.

— Вацьпан мене ображає,- обурився Базилі, але, згадавши, що без допомоги Семена не добереться до Ямниці, присмирнів. — Та й чого пан Семен так захищає цих хлопів?

— Бо це, вашмосць, мій народ, — пояснив Семен. — Я з нього вийшов і однієї з ним віри. Колись він був вільний, і всі його боялися та шанували. Донині ще лунає слава про галицького Осмомисла, про Романа, Данила і Лева. То вина бояр і вельмож, що той народ нині так гірко бідує. Вони спочатку його закабалили, а згодом запродали чужинцям.

— Звідкіля пан Семен знає про це? — здивувався Базилі. — Я у конвікті [8] Учбовий заклад при монастирі. отців єзуїтів такого не чув. Правда, вчився я там недовго, бо не маю хисту до науки. Але треба вашмосці знати, що ми, Закревські, теж православні,- признався Семенові.

— То навіщо вацьпану здалися оці єзуїтські конвікти? — дорікнув Семен. — Ліпше було йти в нашу Львівську братську школу. Там пан Базилі багато корисного дізнався б про свій народ і свою віру. А навчають там краще і більше, ніж у конвіктах.

— Батько велів, — виправдувався Базилі. — Каже, що дні православної церкви лічені, що православна шляхта вся окатоличиться і Закревським також треба подбати про те, щоб урятувати свій маєток і герб.

— Куди вітер віє, туди й верба хилиться, — з гіркотою похитав головою Семен.

— Еге ж! — не зрозумівши іронії, радо підтакнув Базилі. — У нас рідня чимала. Троє братів та три сестри, і на всіх одні Братківці. Є, правда, ще чималі пустирі, але вони не заселені і не дають ніяких прибутків. Як трапиться хтось одважний і розумний, що зуміє заснувати там осаду на сирому корені і матиме силу відстояти втікачів-кріпаків од їх панів, то пустирі наберуть ціни. Але де взяти такого чоловіка? А тому ми мусимо заздалегідь подбати про себе. Я перший скоро покину Братківці,- зітхнув журливо. — Поїду шукати своєї долі. Спочатку побуду при дворі якогось вельможі, а після вступлю на королівську службу і, може, одержу від короля якісь кращі землі.

Базилі замовк, може, замислився над тим, що принесе йому майбутнє, а може, лихий був на себе на свою щирість, і далі вершники їхали мовчки.

Удалині заблимали скупі вогники.

— У ямницькій корчмі світиться, — порушив розмову Семен.

— Швидше б до неї добратися, а то я голодний як вовк, — поскаржився Базилі. — Вацьпан, певне, як слід пополуднував, а я ледве перекусив мискою драглів і фунтом ковбаси, бо мама квапилась додому…

Не встигли б проказати і п’яти отченашів, як карета зупинилась перед корчмою, і фірман постукав пужалном у ворота. На подвір’ї забрехали собаки, хтось зазирнув у шпарку між колодами і, мабуть пересвідчившись, що мандрівники люди мирні, одчинив ворота.

За хвилину Закревські і Семен зайшли до великої кімнати, освітленої кількома каганцями та сосновими смоляками, що в’язанками лежали в кутку. Каганці та смоляки диміли й коптіли, і їдкий дим стелився по приміщенню, кусав очі.

Посередині корчми стояли два довгі дубові брудні столи, за якими, незважаючи на пізній час, сиділо за їжею і питвом чимало всілякого люду. З одягу і поведінки можна було здогадатися, що це дрібні мандрівні гендлярі, фірмани і заможніші селяни. Вони раз у раз цокались дерев’яними кухликами, сперечалися, перегукувались через столи, жартували. Серед них було й кілька жінок з розпашілими обличчями — перед ними теж стояли кухлики з оковитою.