Теодор Микитин - Полковник Семен Височан

— За податки, — здогадався Семен. — Така біда — не біда, — підбадьорив зброяра. — Побратимам потрібні мушкети, і половину грошей я можу заплатити за них хоч зараз, — сягнув по гаманець. — Буде чим заткати райцям горло.

— То не в податках справа, — ніби довбнею, вдарив кулаком об стіл Продун, і його обличчя набрало такого жорстокого, хижого вигляду, що Семенові стало лячно. — Гроші ще знайшлись би. Але райці ненавидять мене, бо я твердо тримаюсь православної віри і свого народу. А до Галича прибули два сандомирські зайди, відкрили зброярні і звинуватили мне, буцімто я крадькома продаю зброю опришкам. Райці тільки того й чекали. Ми, Продуни, зброярі з діда-прадіда. Мої пращури ще нашим галицьким князям зброю кували, з Романом і Данилом у походи ходили. Наш рід старий, як сам Галич. Що мали бути господарями галицької землі, нині стали кріпаками. Але вічно так не буде, бо тільки один, бог вічний. Посполитий народ, доведений до відчаю, схопиться ще за зброю. Я своєї крові не пожалію, але й чужої тоді вже не пощаджу. Ой, не пощаджу, — аж здригнувся од ненависті. — Якого пива наварили, таке й питимуть.

Семена глибоко вразила заподіяна Продунові кривда, але він нічим не міг допомогти зброяреві. Скрізь простий народ зазнав кривди та знущань од «своїх» і чужих, скрізь ждав того дня, коли зможе відплатити їм за своє горе.

Височан згадав про суперечки спудеїв — хто найбільше спричинився до того горя. Одні твердили, що така божа воля інші нарікали на запроданців-вельмож, які за золото, шляхетські вольності, привілеї, почесті та маєтки продали ляхам-чужинцям свій народ і рідну землю.

Він, Семен, також був тої думки, що винні запроданці.

Гарячі спудейські голови, а серед них і йога, Семенова, довго шукали способів зарадити лихові. І знаходили тільки один. Той, про який згадував Продун, на який чекав весь український народ.

— Скажи батькові, що десяток мушкетів завжди для нього знайдеться, — озвався несподівано Продун. — У добрі руки даю… Хай захищає народ от татарви. Як прийде час, то поверне їх проти панів і запроданців. Не дивуйсь, що маю цей запас, — помітив здивування Семена. — Я не нинішній, і сподівався, що райці колись доберуться до мене. Заздалегідь заховав кілька десятків найкращих мушкетів, хай лежать до слушного часу.

Попрощавшись з Продуном, Семен подався над Лукву, де чекав на нього Гарасим. Сонце ховалося за небокрай, як вони виїхали з Галича і почвалали польовими дорогами у Вікторів.

Околиця була спокійна і безпечна. Лісових розбійників винищив староста, про татар давно не було чутки. Дорогою ще врядигоди зустрічалися селяни, які поверталися з полів додому. Але чим далі, тим менше їх траплялося, і врешті дорога опустіла.

Раптом Гарасим зупинив коней і показав на річку. Там, де був брід, бовваніла в воді якась карета, а біля неї метушився вершник. Він під’їздив конем то до правого, то до лівого віконця, і щоразу з карети доносився жіночий лемент.

— Зараз довідаємося, що там сталося, — торкнув коня Семен, сягнувши на всякий випадок рукою до пояса по пістоль.

— А навіщо це вам? — знизив байдуже плечима Гарасим. — Заїхало якесь панство у воду та й не може вибратись на берег. Либонь, коні мізерні, і карета для них заважка. Хай собі талапаються навіть до судного дня. Трохи нижче є ще один брід.

— Ти хіба оглух і не чуєш, що в кареті хтось плаче, — розсердився на парубка Семен. — Може, з людьми якась біда трапилася, — і помчав до річки. Зупинивши на березі коня, ахнув з дива.

У річці, втішаючись купіллю, лежали циганські буланки, а вершник біля карети був ніхто інший, як пан Базилі Закревський.

— Чолом вашмосці! — глузливо привітав шляхтича Семен. — На такому відлюдді особливо приємно зустріти когось знайомого. Вашець, бачу, вчить своїх буланків плавати.

Закревський, розгубившись од несподіванки, нервово засовався в сідлі.

— Добре вашмосці жартувати, — буркнув неприязно. — То не коні, а норовисті гаспиди, — люто ушкварив нагаєм одного з буланих, що байдуже сприйняв удар. — Годину отак мучусь, — поскаржився Семенові. — Це його вина, — показав нагаєм на слугу, який злякано щулився на козлах карети. — Ось я його зараз… — підняв нагай.

— Стривай, пане Закревський! — вигукнув так грізно Семен, що Базилі, забувши про фірмана, наїжачився, ображено засопів.

— Твоя, а не його вина в тому, що тут діється. Не розуміючись на конях, ти знехтував розумною радою свого кріпака, — присоромив він шляхтича.