Теодор Микитин - Полковник Семен Височан

— Не квапся, дяче, як голодний до борщу, — глузливо перебив його Гусляр, який недолюблював осіб духовного стану. — Тепер перед Семеном доріг і стежок, як у голові гадок. Якою захоче, такою і піде… А може, в чужі країни помандрує і повернеться славним «медикусом». Людей од смерті спасатиме.

— Од неї жоден медикус не врятує,- зневажливо махнув рукою дід Лукіян. — А од пристріту баба Текля допоможе.

— Сіє один господь знає, що призначено Симеонові,- мовив дяк. — Але науки ніхто йому не відбере.

— Авжеж, не відбере! — загомоніли згідно присутні. — То таке добро, що його ні вогонь не спалить, ні вода не забере, ні злодій не вкраде.

І тільки «загродовий» шляхтич Проць Цибульський, який прийшов під кінець розмови, знизавши плечима, процідив холодно крізь зуби:

— Забрався хлоп межи свині і говорив до них по-латині,— мовляв, навіщо такому наука, коли йому місце біля свиней.

Проць належав до старої православної підгірської шляхти, не цурався своєї віри і «руської нації», але на селян і новоспечених шляхтичів дивився з погордою, бо «ходак чоботові, а хлоп шляхтичеві не пара».

— До кого пан Проць п’є? — запитав гостро Гусляр, якого глибоко вразили слова загродового. — Може, до Гната і його сина?

— Пана Гната і його сина мої слова не стосуються, — поквапився запевнити Цибульський, переляканий і лихий на себе, що бовкнув дурницю, яка дорого могла йому коштувати. — Хоч пан Височан був колись і низького походження, але давно вже нобілітований, бо то вельми заслужений і славний муж. Своїм сплєндором [2] Блиск, слава. він прикрашує наше Підгір’я.

Проць, боячись гніву Височана, як міг так затирав прикре враження, викликане нерозважними словами. Навіть багаті землевласники не задиралися з Гнатом, знаючи, що він не подарує образи, і жили з ним у злагоді.

Цей колишній хлоп уже понад двадцять років керував великим селянським загоном і громив татарські ватаги, які щороку нападали на галицьку землю і вторгались аж на Підгір’я. Височанці, які називали себе «побратимами», визволили з татарського ясиру тисячі галичан, і тисячі ординців знайшли од їх шабель могилу на українській землі. Кримські мурзи та беї називали Височана «галицьким шейтаном» і благали аллаха, щоб він якнайшвидше забрав ненависного «гяура» до себе. Та аллах не прихилив свого вуха до благань правовірних. Височан і далі громив ординців, а нажиті в боях рани швидко гоїлися. Мабуть, інший кісмет [3] Доля, призначення. , як смерть од шаблі чи стріли правовірного, призначив аллах гяурові.

Навіть галицький староста Гербурт шанував Височана за його хоробрість та розум і не раз звертався до ватажка за порадою.

— Шкода, що він народився не в палаці, а в хлопській хаті,- говорив, було, про Гната своїм приятелям. — Річ Посполита мала б розумного сенатора і хороброго воєводу, а в нас на них посуха.

Під захистом Височана та його побратимів Галицьке староство жило спокійно, шляхта багатіла, народ не терпів од татарських нападів.

Побратими дотримувались суворої дисципліни, славились відвагою, дружно стояли всі за одного і один за всіх.

За заслуги перед Підгір’ям шляхетський сеймик у Галичі дозволив загродовому Яцкові Журахівському прийняти

Гната до свого герба «Жолудь», а король підтвердив нобілітацію. З свого боку, староста допоміг старшинам-височанцям та деяким побратимам викупитись з кріпацтва, і декрет про викуп підписав сам Владислав IV.

…Здіймаючи куряву, заторохтіла бричка вікторівського орендаря Лащика, і Проць та Гусляр припинили розмову. Вікторів належав до королівщини, і Лащук орендував село в короля.

Орендар був напідпитку і, не відповідаючи на вітання, повів каламутними очима по селянах. Він не любив, як «хлопи» збиралися на розмови, підозрівав у тому якусь змову і навіть карав «за гайнування часу». Але сьогодні, як на лихо, була неділя, і Лащик тільки сердито смикнув вуса.

— А над чим ви, ледацюги, так радите? — не помітивши невеликого на зріст Проця, гримнув, зупинивши бричку. — Ге, кажи-но, хаме! — тицьнув ціпком із срібною ручкою в Заячківського.

Селянин розгублено м’яв у руках стару шапку.

— Які там, пане орендарю, наші розмови, — здвигнув плечима. — Що слина на язик принесе. Самі знаєте, як то буває… Пан своє, мужик своє…

— Пся крев, хлопе! — накинувся на Заячківського Лащик. — Не хочеш відповідати по-доброму, то нагай язика розв’яже.

— Та він такий плохий зроду. Не знайде двох слів, як про щось запитують, — заступився за кума Гусляр, але в його голосі зазвучав прихований глум.