Теодор Микитин - Полковник Семен Височан

— Присяйбі, пане орендарю, кум правду мовить, — підтакнув сквапливо Заячківський.

— Тільки тої розмови й було між нами, — запевнив ще раз Гусляр, і в його очах спалахнув злобний глум.

— Дурні хлопи! — просичав Лащик. — Слова путнього від вас не доб’єшся. Просто-таки волячі хвости, а не люди. Недарма господь поставив нас над вами.

— Це вже панська брехня! — несподівано вигукнув з

обуренням старий Лукіян. — Не ставив вас господь над людьми!

Обличчя Лащика перекосилося від люті.

— То я, шляхтич, брешу, стара собако? — аж затрясся від гніву та образи.

— Пан та собака — правда однака, — не злякався орендарського гніву дід.

Лащик в нестямі вихопив у фірмана батіг.

— Засічу на смерть! — вигукнув оскаженіло.

Присутні завмерли. Невже шляхтич справді ударить діда? А тоді… Що станеться тоді? Ось у Гусляра вже зеленіють, як у яструба, очі. А Максим, хоч дід і полаяв парубка, нап’явся, мов до стрибка.

— Ану, кинь, вацьпан, батіг! — розштовхнувши людей, виріс раптом між Лащиком і дідом високий, ставний юнак.

Багатий одяг свідчив про його заможність, а шабля при боці — про шляхетство. Його вродливе обличчя пашіло гнівом і обуренням.

Лащик здригнувся, і рука з батогом повисла у повітрі.

— Пан Семен не має права втручатися в чужі справи, — пізнаючи юнака, по-вовчому ошкірився до нього орендар. — То є мій кріпак, і я зроблю з ним, що схочу, — погрозив, не випускаючи з рук батога. — Покличу зараз гайдуків, щоб всипали йому ось тут, при вацьпанові, півсотні батогів.

— Я пану орендареві не радив би цього робити, — суворо перестеріг Лащика Семен.

— А чому саме вацьпан не радить? — насторожився Лащик.

— Тому, що цих півсотні батогів всипали б не дідові Лукіяну, а вашмосці,- холодно попередив шляхтича Семен. — Гайдуків ще не видно, а побратими вже поспішають, — показав рукою на дорогу.

Лащик рвучко озирнувся і змолов у зубах якесь прокляття. У Вікторові належало до височанців чимало вільних селян, дрібної загродової шляхти і навіть кріпаків. Цих останніх король, на прохання старости, звільнив від панщини, і вони підкорялись тільки Височану. Як на вулиці виникла суперечка між Семеном і Лащиком, деякі побратими саме відпочивали у своїх садках, інші никали по власних подвір’ях або, спершись на тин, розмовляли з сусідами. Для цього й була неділя. Вони давно вже помітили, що біля церкви діється щось недобре. Те, що Лащик, який звичайно квапився у неділю на карти й вино до зарічанського пана, зупинився тепер біля селян, не віщувало нічого доброго. Несподівана поява Семена і піднятий угору орендарем батіг тільки підтвердили їх здогадки. Хапаючи що попало до рук, побратими кинулись Семенові на виручку. Якби Лащик посмів зневажити сина їхнього ватажка, то йому б не минути кари. Але він вчасно отямився.

— Вацьпан — шляхтич, а йде з хлопами проти шляхти! — з докором глянув на Семена.

— Я, вашмосць, так коротко шляхтичем, що не встиг навіть пройнятися шляхетським духом, — з глумом пояснив орендареві причину своєї поведінки Семен, і присутні засміялися.

— А на кого це вацьпан підняв батіг? — згрізний, як туча, підійшов до брички Гнат.

Він тільки тепер підоспів сюди за сином, і видовище, яке побачив, обурило та вразило його до живого.

Гнат був зовні спокійний, але в його голосі звучало щось зловісне, невблаганне.

Старі, височанці, які не один похід відбули з своїм ватажком і з’їли з ним не один фунт солі, знали, що у гніві Гнат був страшний.

— Це він так на мене замахнувся, — похмуро мовив дід Лукіян. — Спасибі Семенові, що заступився за мене, старого.

— Як же інакше, діду? — здивувався Семен. — Я ще не забув, як бігав до вас ласувати медом і слухати бувальщини про князя Данила, про Івана Муху, про козаків і опришків.

— А таки пам’ятаєш? — зрадів Лукіян. — Я про це од свого діда чував і тобі переказав. А мій дід од свого…

Лащик грубо штовхнув фірмана в спину. Він хотів якнайшвидше покинути цих зухвалих хлопів та їх ватажка, не бачити ні Семена, ні Лукіяна, не чути єхидного хлопського сміху, що доводив його до божевілля.

— Стривай, вашмосць! — побачивши, що орендар збирається від’їжджати, зупинив його Гнат.

Лащик нервово засовався в бричці.

— Вацьпан має до мене якусь справу? — глипнув спідлоба на Височана, ховаючи за вдавано холодними словами тривогу.

— Дід Лукіян — родич моєї дружини, — коротко сказав орендареві Гнат. — Раджу його не чіпати.

— Та невже? — схопився за ватажкові слова Лащик, сподіваючись хитрощами підтримати в очах селян свій підірваний гонор. — Чого ж пан Семен мовчав про це?