Теодор Микитин - Полковник Семен Височан

— Тут справа не тільки в дідові Лукіянові,- кинув суворо Семен. — Це такі самі люди, — показав рукою на

селян, — як і вашмосць. Тільки бідні, бо на панщині не розбагатієш. Але вашмосць знає, як у народі говорять: «Нині кріпак — завтра козак». А з людьми гріх поводитись нелюдяно, бо перед богом усі рівні.

— Говорите, як ксьондз на казанні…- силувано посміхнувся Лащик.

— А вацьпан нехай затямить собі це «казання», — холодно відрубав Гнат. — Тепер їдь, куди вибрався, — дозволив, обертаючись до орендаря спиною.

— Якими стежками, пане Гнате, водив вас та богоугодного спудея Симеона господь, що привів сюди? — позирнув крізь окуляри на ватажка дяк Онуфрій. — Дивні бо єсть діла господні. Вечірня давно закінчилась.

— З отцем Григою [4] Грига — згодом один з селянських ватажків. заговорились, — пояснив, чому так пізно повертається додому, Гнат. — Семен ще здалеку помітив, що тут діється щось недобре, і кинувся вам на виручку. Чого ж він хотів од вас? — запитав, маючи на думці Лащика.

— Довідатись, про що ми розмовляємо, — посміхнувся Гусляр.

— Ваша розмова була, мабуть, не для орендарського вуха, — здогадався Гнат.

— Сам знаєш, про що мужики розмовляють, якщо хомут шию натре, — знизав плечима Гусляр. — Але ми по-своєму хитрі,- засміявся лукаво.

— Про благочестивого спудея Симеона також мова йшла, — вихопився Онуфрій.

— Ов, дяче! — здивувався Гнат. — Бачу, що ви тут пліткували про мого сина, — дорікнув з усмішкою Онуфрієві.

— Сохрани нас господь од такого гріхотворіння, — жахнувся дяк. — Угадували, якими житейськими дорогами піде син ватага.

— Це один бог знає,- повагом відповів Гнат. — Але з ким піде, ви тільки що пересвідчилися, — нагадав присутнім, не ховаючи своєї радості. — Ну, Семене, — поклав руку синові на плече, — підемо, бо вечеря холоне.

«Кінський торг» відбувався на майдані біля Галича, де Луква вливається у Дністер.

Подільські поміщики пригнали табуни буйних степових скакунів, підгірські — важких, лагідних возовиків, карпатські горяни — невеличких, жвавих «гуцуликів», а селяни — мізерних шкапин з обвислими головами та губами і сумними очима.

Прибули навіть молдавські цигани з трансільванськими рисаками і волоськими валахами.

Всюди вештались смугляві циганки в яскравих спідницях, виблискували чорними, лукавими очима, ворожили на картах і з долоні. Никали по майдану фаринарі з невеличкими скриньками для гри у «фарину», що була заборонена сеймовою ухвалою. Хто кинув у скриньку дві або чотири шестигранні кістки з видовбаними на боках ямками, мав змогу виграти дукат за орта. Парна сума ямок вигравала. При тому часто доходило до бійок, бо фаринарі обманювали гравців. Не бракувало і сивобородих лірників, які грали та співали то сумних, то веселих пісень, а гурт рогатинських спудеїв у дивовижних строях улаштовував просто неба «театрум». Актори віршованою мовою запрошували всіх цікавих подивитися веселий «комедіон» «Пан Ян сватається» або ж «Сатана у мішку».

У дерев’яних крамничках, непривабливих зовні, було геть усе «до вибору і кольору, для пана, хлопа і попа, для дівки і панянки, для жінки і коханки».

У мішках, бочках, скринях і на прилавках лежали прянощі й цукор, фініки і мигдаль, родзинки і царгородські ріжки, фіги і цукерки, рис і оселедці.

Ніхто не повертався додому без якоїсь, великої чи малої, дорогої чи дешевої, покупки.

Досить було і всякої їжі та напоїв. Мед і пиво цідили з бочок, горілку й вино продавали на кухлики і в пляшках, а для багачів був навіть ром.

У ятках стояли миски з драглями, збуджували апетит ковбаси і сальцесони, шкварчала на сковорідках яєшня. Щоб м’ясники не обманювали народ на ціні, в кожній ятці висіла магістрацька такса, в якій значилось, що «фунт ковбаси французької коштує сім грошів, баранини з тлустого барана — п’ять, з підлішого — три, а в’язка фляків — шість грошів».

Але зараз народу в крамницях було негусто. Торг ішов кепсько, коней було багато, а покупців мало. Селянські шкапини йшли за гроші, робочі валахи — за орти [5] Срібна монета. а верхівці — за кілька злотих. Навіть цигани принишкли, посумніли, перестали погейкувати на коней, присягатися, що оця сухоребра хабета з опухлими ногами — не кінь, а змій зі стайні самого падишаха.

Семен, який також прибув з кіньми на торг, встиг до полудня продати тільки старого кримського жеребця і дві лошиці. За інших коней давали таку сміховинну ціну, що Семен вирішив їх не збувати.