Володимир Дрозд - Листя землі. Том 1

Тади Кузьма Терпило в берег прийшов. І шапку йон зняв, стояв довго над хлопцями постріляними, сиву голову схиливши. А з берега ми разом верталися, се я вже очоловічилася і в хаті свекровій, за вигоном, проживала. Док мовчки ми йшли, смерть є смерть. А далєй я Кузьму Несторовича і запитую: «Дядьку, про що-бо ви перед лісовиками мертвими так схилялися, калі такеє яни з людяками нашими виробляли, що одна їм дорога — на той світ?» А Терпило мені й одвічає: «Як ішли сії хлопці в ліси, яни не про розбій думали, а думали, як захистити мужика, щоб нова власть по три шкури з нього не дерла. Але повернулося колесо жисті, і їхні молоді долі — підім'яло». І звернув йон од мене у вуличку, і болєй, докуль і землю топтав, до мене й словечком не обізвався, тольки головою мовчки кивне, як при стрічі поздрастуюся…

І казала Уляна Несторка синові своєму Кузьмі: «Уже я, синку, не в молодих годах, а мале дитя на руках, і твоїх троє сиротинок за поділ мій тримаються. А вже — весна, і треба земельку порать, і скотина, і пташина — усе на мої руки. Мусиш ти думать, як далєй жить, а не світом нудити, не догукуватися жонку покійну по лугах і лісах. Не вернеться твоя Марусина з Вишневої гори, уже яна там навіки лягла. І просить яна з того світу: шукай, Кузьма, господиню собі і матір дєтві нашій». Слухав Кузьма матір, а слів материних не чув: «Приходить Марусина до мене ночами, про діток наших розпитує. І розказую їй. І душею я — навік із Марусиною. І ніколи інша жінка не переступить поріг дому, для Марусини мною збудованого». — «То не Марусина приходить до тебе, синку, то — пам'ять твоя про Марусину. Є у світі закон серця, і є — закон жисті. Закон серця — кріпкий йон, линвою невидимою мужчину і жінку в'яже. Але главенствує над законом серця — закон жисті. Інак нитка життя живого давно б на землі перервалася і стала б земля пустелею. Не нами сеє придумано, не нам і одмінять. Як матці родній не віриш, розплющ очі і читай книгу, яку Бог пише, щоб нас, людяк нерозумних, навчать».

А був в'яз присохлий у кінці левади, над Жолудівкою, і гніздо лелечине на в'язі — як шапка висока. І встрелили лелечиху люди військові, мимо їдучи. Напровесні повернувся лелека з тепличний на гніздо своє і стояв у самотині гіркій з дня в день, а пари собі не шукав. Прилітало двійко буслят молодих, щоб на гніздо сісти і продовжити свій рід пташиний. Але гнав молодих лелека осиротілий од в яза над горою Круковою, аж пір'я з них сипалося. І знову вертався в гніздо, і стовпів незрушно, наче з білої глини виліплений. І було так багато днів. А тоді стали злітатися лелеки з усього Пакуля і сіл околишніх. Летіли лелеки на раду пташину з-за Невклі, і з-під лісів Синявських, і од болота Чортового, з усього Краю летіли лелеки і схил гори Крукової білою хмарою вкрили. А бусол осиротілий, голову опустивши, на гнізді своєму уперто стояв. І клекотіли гнівно лелеки на схилі гори, а лелека, вірний своїй дружині загиблій, мовчав на в'язі, під горою Круковою. І казала Уляна, що мову пташину розуміла: «Се радяться лелеки, як буть, і буслові осиротілому докоряють, що поклику жисті не слухає йон». І. клекотіли лелеки увесь день, на горі Круковій, під небом блакитним, весняним. А як сонце над лісами Синявськими повисло, знялися в небо вони. Знялися в небо лелеки і над в'язом ширяли, а шестеро їх блискавками білими на гніздо упали. І не стало осиротілого лелеки в гнізді, і тіло його мертве летіло з в'яза, як лист сухий, і на молодій траві простелилося. І казала Уляна Несторка: «Се скарано його на смерть — в ім'я жисті, в ім'я продовження роду лелечиного». І сіла на гніздо пара лелек молодих, і заклекотіли вони щасливо на в'язі, під горою Круковою, життя і весну славлячи. А з білої хмари пташиної наче хто нитки снував, навій на кросна небесні навішуючи, — то розліталися лелеки по гніздищах своїх, по Краю широкому, де люди проживають, і лелеки коло них — споконвіків.

І дивувався Кузьма, син Нестора Семирозума, жорстокій мудрості життя живого.

А вже дописано було Книгу днів Пакуля нашого.

Але колесо жисті далєй котилося, і пливла ріка часу.

І не стало Пакуля, чорний попіл од вогнища чорнобильського упав на Пакуль. І не стало Пакуля, давнього як світ, але ще був Край, і розбрелися люди пакульські по Краю широкому. І зробилося усе так, як Уляна Несторка наврочувала, коли ще була в селі. Бо з'явилась Уляні богиня смерті і ночі Морана на горі Круковій. І чула Уляна, як кури пакульські півнячими голосами пеють, як удоди у вугли хат стукають, і бачила вона, як жаби через пороги хатні скачуть. І казала Уляна, що скоро спорожніють хати наші, бо серед дня товчуться домовики на горищах, а ночами бредуть із села і виють на околицях. А ми не вірили Уляні.