Володимир Дрозд: Листя землі. Том 1

А як стемніло, відчалили три баркаси од причалу поблизу Мньова. І сиділи в них люди військові. Усю ніч пливли вони униз по Невклі, проминувши Ловинь, Смоляж та Радуль, і ніде не пристали до берега. А на передньому баркасі, коло рульового, тулився Шестірко, син Устима та Оксани, покійних давно. Тулився Нестірко біля рульового, бо він Невклю знав, а люди військові — здалеку були. Під ранок опустився туман густий на воду, і нервував командир загону особливого призначення. Але чув Нестірко нічну ріку, як тіло власне: ось шумить млин водяний — тут річка Ворониця впадає у Невклю, ось крахають ворони в осокорах, на кручах, вище Пакуля, а ось і солов'ї озвалися — в лозах, на острові Варяговім.

А се уже солов'ї прилетіли, бо Паска пізня була.

Розвиднювало, і висів туман над островом, і здавався острів оболоком білим, що опустилося з неба на середину Невклі. І стали баркаси з трьох сторін острова тінями чорними, і зачаїлися. І спливло сонце червоне над Сіверськими лісами, над лугами сиволозькими, водою прибутною умитими. А солов'ї витьохкували, аж задихалися од співу, а на лугах ґелґотали дикі гуси, кахкали качки і журавлі курликали. А з осокорів на кручах, вище Пакуля, знялася галич і половину неба темною хмарою застелила. А туман усе клубочів і по воді, по лугах розтікався ріками червоними. І відкрився очам людей військових Варягів острів, порослий рясно лозою, жовто заквітчаний лопушником водяним, що уже одцвітав. І відкрилася очам людей військових халупчина, за лозами, на узгірку піщаному. І зирила халупчина віконцями двома, червоними од вранішнього сонця, на луги сиволозькі, на повноводдя прибутне. І стрекотнув лунко, неначе дятел-дериба, кулемет на баркасі, і плюнув він у стріху халупчини кулями вогняними, і задимів очерет. Задимів очерет, вогник побіг по спині стріхи, обійняв дощатий димар, і стовп диму піднявся над хаткою, наче затопили в печі. Аж тоді хряснули віконця, вибиті зсередини, і двері відчинилися навстіж, але ніхто з них не виходив і ніхто не стріляв.

І поплив над островом голос ламкий, юний з рупора жестяного: «Се я, Нестор Волохач, із села Пакуля, гомоню до вас! Хлопці, ви — оточені, і тікати нема куди, вода навколо! І докуль ми одне одному кров пускатимемо? Хто вийде без зброї, тому совітська власть обіцяє жисть і прощення повне!» І вихопився з дверей халупчини чолов'яга бородатий, з руками піднятими. Вихопився з дверей він, босий, у штанях солдатських і полотнянці, і побіг по косогору піщаному, наче пасьма диму в долоні ловив. Але стрелило услід з темного отвору дверей, і заточився він, і упав у пісок. Тоді заговорили, загагакали гвинтівки з обох боків, і кулемети на баркасах їм підтатакнули. І стало над Невклею лише мову заліза чуть — замовкли сполохані солов'ї, притихло у лузі птаство, і галич не крахала в небі, темним крилом зависнувши над людьми, що убивали одне одного. Уже вся стріха халупчини вогнем узялася, горіли стіни, і лісовики викочувалися з дверей задимлених, котилися у видолок і стріляли з-за коряг та бугрів піщаних.

І вмирали вони під дощем вогняним, але ніхто не здавався.

А скоро стихла стрільба, як грім стихає, хоч над землею ще — тучі обложні. І знову затремтів над островом голос Нестірка, з рупора жестяного: «Хлопці, як є ще хто живий, пожалійте жисть свою молоду, однак по-вашому не буде, нове врем'я прийшло!» Але глухо луснув за буграми піщаними постріл одинокий — хтось добив себе кулею останньою. А після тиші недовгої тьохнув соловей у лозі, йому одлунив другий, і знову задзвеніло, заґелґотало, закра-хало, закурликало над землею, сонцем весняним до життя розбудженою. А на піщанім бузгораці догоряла халупчина кострищем погребовим. А туман спливав униз по Невклі рікою кривавою.

Дак се ж їх привезли баркасом з острова Варягового у берег наш. Ішли люди дивитися, і я пішла. А день був — як у казці, сонячна, тихо, хто помер у такий день, то кається, приказувала баба моя, і правда. І лежали яни, постріляні, на траві молодій, сім хлопців, як сім дубочків підтятих. Люди тихо стояли, а Козубелиха — заголосила, запричи-тала: «Що ж ви, проклятущі, із синочком моїм зробили, нащо ви його встрелили, нащо жисть молоду обірвали?!» Дак людяки воєнні одмовчувалися, матка є матка, що їй скажеш. А Нестірко — той як запеє півнячим голоском: «Ви, тітко, луччей мовчіть — скольки йон убивав і над людьми безневинними збиткувався! А будете гвалт кричать, дак і вас причинимо…» Яна, бідна, і примовкла, і вже тихо плакала.