Володимир Дрозд - Листя землі. Том 1

І розгорілася велика суперечка у Мартина Волохача з синами його, за столом різдвяним. І не знати вже, хто перший із них, хмільних, ударив батька, бо темно було в світлиці, догоряв вітряк на Круковій горі. А відтак били гуртом, за давні і ближчі обиди помщаючись. Так нуртує, усе на своєму шляху зносячи, вода ставкова, греблю прорвавши. Так куля, що довго силу зла у собі таїла, випущена з рушниці, сліпо смерть чинить. Так коні, усе своє життя закуті в окови упряжі, схарапуджені, безоглядно мчать у прірву.

Скумасно завив у дворі пес, ярчук. І зірвався він з ланцюга, перестрибнув через тин високий і зник у Страхоліссі, і ніхто його більше не бачив. Коли ж прийшли до тями і засвітили лампу, Мартин мертвий лежав на підлозі, коло порога. І поклали його сини на лаву, руки на грудях склали і втулили свічку між пальців його, чорних од роботи. І засвітилася свічка сама, а вогонь на горі Круковій згас. А на ґанку кричала на весь хутір Несторів Мартиниха стара. А вранці наїхало міліції повно. І пов'язала міліція синів Мартина Волохача, що батька до смерті забили.

Ще не похоронили Волохача, а вже майно його влада повітова описала. І було серед того добра чимало, що Демидом, сином Мартина Волохача, у людей забрано. А як склали усе описане на підводи, простяглася валка через увесь хутір, аж до Страхолісся. А як лежав Мартин Волохач у труні, прийшла і Уляна Несторка попрощатися. Розступилися люди в острасі, бо усе, що вона давніше Мартинові наврочила, збулося. І мовила Уляна тихо, аби усі чули: «Прости, Мартине, калі що не так було у жисті нашій, я ж тебе, дєвкою бувши, любила».

Дак я коло самої труни стояла, я тади у півчій була, усе чула і бачила. Як мовила сеє Уляна Несторка, розвидніло мертве лице Мартинове, а досюль хиже було, як твар вовка. І так його в могилу поклали — з лицем розвиднілим.

Ой і бідова ж я була пуддєвкою, се вже познєй трохи остепенилася. Коло самої води ми тади проживали, на кутку, що Лихою Грушею звався. А був у нас човен, добренний човен, сам Кузьма Терпило для батька його робив. Дак я на тому човні, як теперішня дєтва на лісапетах, од скресення до морозів плавала. Калі вола прибутна, то з дворища свого у Невклю випливала. Усе літечко косарів на сиволозькі луки перевожу, а одтуль — сіно чи лозу нарубану. Дак щось мені і перепадало. А батько мій у ті годки у Мрині робив. І тамочки, у майстернях залізничних, цвяхи з дроту йон потроху кував, додому привозив. Я цвяхи ті пов'яжу по десятку і аж у Козероги — продавать. Так і жили.

Дак я батькові своєму жисть порятувала. І перед смертю йон згадував: ти, дочко, годків мені додала. А було сеє так. На Варяговім острові, у лозах густих, халупка стояла, ще литвини, які колись плоти до Невклі ганяли, зліпили її. І в тій халупці після смерті Вовчара трохи хлоп ці в-лісовиків поселилося. Бо вже лігвище його за Чорною рікою чека розкрила. А до тих хлопців на Варягів острів пакульські дєвки навідувалися. Ось яни якось і гомонять мені: «Перевези нас на острів і пожди трохи, покуль ми квіток нарвемо, а ми тобі стрічку в кісники подаруємо». А я уже знала, по які квітки яни туди плавають. Ну, перевезла я їх на острів, човна прип'яла до куща і по березі ходжу. А дівки подалися в лози, де халупка тая. Ходжу я по бережку і виспівую на повний голос: «Лугом ходжу, коня воджу, розвивайся, луже…» А день — наче крашанка, се уже перед Паскою, у Вербну неділю було. Сонечко до землі усміхається, як хлопець залюблений — до дєвки, а кожна квітка лопушника водяного — наче дитя рідне світила небесного. І виспівувала я душею і тілом усім.

Калі ж розсунулася лоза і дядько, з рушницею за плечима, вийшов, косми — до плечей, бородища — страшко глянуть. Я уся й обмерла. А йон: «Чого ти зіпаєш?! Зачини рота, бо сережки разом з вухами обірву!» А у мене уже вуха були проколені, і сережки на мені срібні, матчині. А бородань тади й запитує: «Ти чия така, зіпа?» — «Трохима Воловецького дочка», — одказую. Його аж пересмикнуло: «Се того Воловецького, що у комнезамі за комунію глотку рве?» А у нас у Пакулі було два Воловецьких, і обоє — Трохими. «Ні, дядьку, — поспішила я, — той Воловецький на Муравщині проживає, а наш куток — Лиха Груша зветься, і татко мій у городі по залізу роблять».

Дак бородань трохи пом'якшав до мене: «Ну, гуляй, дєвки скоро повернуться, тольки не зіпай на весь білий світ».

А в чистий четвер батько мій із Мрина приходить. І пішли ми з ним у Калиновий кущ по ломаччя: матка сяку-таку пасочку заходилася пекти, не було з чого то'і весни розкошувать. Дак тольки ми у яр — аж виходять навстріч троє з гвинтівками, і бородань, з яким я на Варяговім острові гомоніла, серед них. А болєй нікого з них я не знала, не пакульські яни. Дак той, що попереду ішов, і питає в батька мого: «Ти — хто?» — «Трохим Половецький, а що?» І тольки батько сеє проказав, а вже йому — наган до грудей: «А те, що будеш за комунію на тому світі репетувать!» Калі ж бородань зирнув на мене і руку товариша свого з наганом одвів: «А, лугом ходжу, коня воджу… Не той се Половецький, що нам треба». Дак батько мій не став і паски дожидатися, того ж дня на Мрин почимчикував і не з'являвся у селі, покуль і стихло усе сеє.