Володимир Дрозд - Листя землі. Том 1

Дак узяв я корзину і подався на гору, де грядка наша. А кукурудзу матка сіяла в кінці грядки, смужкою. Пробрався я крізь стіну шелестючу, щоб од ярка почать, зирк — а на траві прижухлій під калиновим кущем сидять чужі люди, і рушниці коло них. А було тих людяк — семеро. Хто — у шинелю вдітий, на кому — піджак ватяний, а один серед них — у чорному шкіряному пальті, нагальному, і без картуза. А на голові — копиця волосся, цупкого, темного, як смола. А очі в тої людяки — важкі та владні, як глянув на мене, наче пригвоздив до землі, душа — в п'ятки. Дак інші за рушниці вхопилися, а сей, у чорному шкіряному пальті, і не ворухнувся: «Ти — чого тут?» — «Матка кіки ламать послала, — показую кошика, — туточки грядка наша». — «А чий ти?» Розказую. А по-вуличному кодло наше Козлами прозивають, кіз од роду ми на горах випасали. Дак той, у шкіряному пальті, посміхнувся, але не очима, а губами самими, повними, як крив'янки: «А, попало козленятко вовкові у зуби…» А далєй і запитує: «А ти знаєш, хто я такий?» — «Ні, дядьку, не знаю». — «Ну, щастя твоє, що не знаєш… Дак ось, я — Бог, я — з неба зійшов». Мовчав я: ще Закон Божий у школі читався і не про такого Бога батюшка розказував. «Я — Бог, — повторив той, у пальті шкіряному, — бо як зараз рішу з тобою, так і буде: або в землю ляжеш, що матка й кісток не знайде, або житимеш ще, мо', і сто год і згадуватимеш на старості, що, хлапаком. Бога живого бачив…»

І як тольки йон сеє сказав, протяжна пароплав загув нижче цегельні. А йон завжди гув, калі до причалу наближався. Як загув пароплав, усі ті людяки підхопилися, як пружинами підкинуті. А той, у шкіряному пальті, голомозий, і каже: «А сей хлапак — хай живе. Комусь і після нас треба жити. Мо', до такого врем'я доживе, що і нас добрим словом згадає. А нам у борщ йон уже сьогодні не наплює, якщо ким і посланий». І побігли яни у Калиновий яр, тольки шелеснуло за ними. А у мене і ноги підломилися, такий напужатий. Опустивсь я в траву, дивлюся, а під кущем — пляшка недопита, консерви м'ясна, відкрита, і три скибки хліба, чорного, житнього. А тади уже придуха на людяк починалася. Хоч і гомонять, що Петрівка — голодівка, а Спасівка — ласівка, а вже матка маторженички з висівкою та половою пекла. Понюхав я пляшку, а там — вино. Допив я теє винце, солодке, і давай хлібець із м'ясцем молотити. І се, мо', з півгодини минуло. У голові мені крутилося, і вже я про роботі), маткою загадану, забув. Калі чую — стрілянина на річці. Калі б не вино, не поліз би я на кручі, я од народження — обережний, привчив себе у накладниках ходити, як той кінь, якому шматочки шкіри до оброті пришивають, аби не бачив, що з боків діється. Через те і живу досюль, багатьох одногодок своїх переживши. А се помчав на кручу як оглашенний, вино мною водило. А вже сонце сідало за Синявські ліси, червоне, як яблуко-шафранка. І потяглася од сонця пасьмуга кривава через усю Невклю. А через тую пасьмугу криваву пароплав пливе, і не руслом йон пливе, де бакени, а — до острова Варягового. Стріляють на пароплаві, і з острова стріляють, і на кручі, вище Пакуля, кулемет татакає. І там, біля острова, пароплав на мілину сів. А се хлопці лісові ще в Лютежі на пароплав підсіли, вище Пакуля та на острові уся їхня братія піджидала. Дак була на пароплаві охорона — її першою порішили. А тади — касу забрали, на торфорозробки гроші везли. І давай пасажирів шерстити: кого посікли, постріляли, інших висадили на острів. Була там жінка, більшовичка, дак яна одстрелювалася, потім у Невклю кинулася і в бік Пакуля попливла. А їй назустріч — з кулемета, тольки тіло, кулями зрешечене, до берега в глинищі прибило. Але я уже сього не бачив, із рбзказів знаю, бо матка моя прибігла на кручу, за мене — та у яр. Дак, може, опісля цього Кузьма Терпило і — рішився. Бо се уже, як ви не кажіть, не війна за ідею, — розбій. А колесо історії на дорогу жисті поверталося, і Кузьма Несторович сеє бачив, і кров людяцька, що безрозсудно далєй лилася, вогнем його пекла.

Сам Кузьма Терпило ніколи не розказував, не любив йон сього згадувать. А калі хто розпитувать почне — набурмоситься і піде геть. А розказував мені Нестірко, якому Кузьма дядьком доводився. Розказував йон мені уже у мринській тюрмі, бо з місяць ми в одній камері перебували, в одному кутку, на долівці кам'яній спали. На волі, у Пакулі, мені, простакові, та ще братові розкуркуленого, до нього не підступитись було, такий був Нестірко бідовий, галіфетний. А тюремна камера нас порівняла. Познєй дороги наші знову розійшлися: йому — шпіонаж і вредительство пришили, мені ж — тольки агітацію антирадянську. І загув Нестірко у табори сибірські і пропав там, а я — меншим одбувся, і вижив, і ще воював з німцем, медальку заслужив. Дак ось що розказував мені Нестірко, онук Нестара Семирозума. А калі йон брехав, то і я — брешу. Як не подався Кузьма Терпило з Ангелочком до тої Польщі, став йому Вовчар болєй довірять. А була у Демида зальотка одна, на хуторі лісному проживала, йон з нею пив і гуляв. Увійшло у зиму, болота й ріки закувало, і Кузьма бричкою возив Вовчара на хутір лісний, до тої зальотки. І ось верталися яни одної ночі з хутора у лігвище лісовиків. Вовчар, п'янющий, колодою, без пам'яті, у бричці качався. Дак. Кузьма спинив бричку на лісовій дорозі, наче упряж поправити, і одсік сокирою голову своєму родакові…