Володимир Дрозд - Листя землі. Том 1

А я ж се кумував у Кузьми Терпила, і був йон мені у тії годи як наче родак. Дак розказував йон мені якось за чаркою про буття своє коротке у лігві Вовчара. А було теє лігво потаємне між болотом Замглай і Чорним лісом, єстяка там болотина, Чорним ручаєм оперезана. І були там, на бузгораці, куди людська нога ранєй, мо', і не ступала, землянки покопані, і йон з хлопцями найвірнішими там одсиджувався, калі припікало з усіх боків. І був у них Ангелочок, за помічника в отамана, політикою відав. Був йон грамотєй, чи то з учителів, чи то з артистів, і був йон сперва у більшовиків, комендантом станції. А як натворив Демид Волохач твореників у червоних і нагострив од них литки, потрапив йон на ту станцію. А червоні вже йому на п'яти наступали. Дак Ангелочок буцімто їм і гомонить: «Хата горить, товариші, а ви у полум'ї голки шукаєте…» Яни і годі Демида шукать. А вже Ангелочок сей у більшовиках розчарувався, побачив, що до чого. І подалися яни удвох у ліси наші, і людьми обросли. І воювали яни тади з усім білим світом, і з німцями, і з денікінцями, а болєй — з більшовиками. А Демид Волохач, Вовчарем прозваний, хто йому добро хоч раз зробив, не забував ніколи, що було се у нього, то було. І був Ангелочок той правою рукою Вовчара, покуль і не накивав п'ятами у Польщу чи кудись далєй. А прозвали його так, бо красивенний собою був, брови — як у дєвки, волосся світле, до плечей, я його, конєшно, не. бачив, а розказують. А людяк — не жалів, ой не жалів! А хто їх тади жалів? Жисть людська і шеляга не коштувала. Се ж хоч і у нас, у Пакулі. Хазяї, хто заможніший був, брали хлопчаків з Мньовського притулку. Цар за них золотом платив, і в хазяйстві поміч — пастушок за самі харчі. А тади ж — повиростали сії притульні. Тут — революція, за новими законами — і на них земельку треба ділити. Дак скольки їх постріляно було по селу, скольки постріляно! Іде, бувало, хлопчина з гулянки, се уже ж на моїх очах, іде місячної ночі по вулиці, пеє, жисті радіє, мо', яку дєвку за цицьку потримав, а з-за тину — трих-тарарах, і — нема хлопця. Дак що вже про Вовчара чи Ангелочка казать, калі самі ж дєток, аби земелькою не ділитися, убивали. Таке врем'я було, таке врем я. А тепер он скольки тої земельки, хоч їж її, а вже нікому не треба, уже болєй по городах молодіж тулиться. Ну, то як потрапив Кузьма Терпило у теє лігвище лісовиків, Ангелочок приліпився до нього душею, скольки тої душі зоставалося. І приходив йон на стайню, де Кузьма коней доглядав. А стайня була теж під землею, людяка може по лісу ходить і не знать, що під її ногами. Дак приходив Ангелочок на стайчю і подовгу гомонів з Кузьмою, усе про жисть мужицьку. А Кузьма Терпило, дарма що кодла простого, селянського, і ніверситетів, як тепер, не кінчав, а розумака був великий, що казать. А тади якось приходить Ангелочок, вбраний по-дядьківськи, приходить йон серед ночі на стайню, будить Кузьму і мовить до нього: «Ти, Кузьмо Несторовичу, — справжній селянин український, з тих, хто — сіль землі нашої нещасної. І шкода мені тебе по-людськи — накладеш головою за чужі гріхи. Раніше чи пізніше, а викурять нас відси, як лисиць, і не вельми розбиратимуться, скільки крові на кому і чиєї. Маси од нас одвернулися, ще — не наш час, наш час — попереду, й треба до нього дожити. Рушаю я до Польщі, дещо припасено за душею, куплю хуторок, буду ждати ліпших днів. Приставай, Несторовичу, до мене, будеш, хазяїном на хуторі, разом не пропадемо». А Кузьма йому на те і відповів: «Ні, чоловіче, як пропадать — то легчей на своїй землі, а не в приймах, на чужій чужині. Тут мого пупа закопано, тут я і зостанусь. А там — як Бог дасть». Дак Ангелочок на ту мову його тольки посміхнувсь: «Ех, мужики-мужики, глибоко ви у гнойку своєму сидите! Але висмикнуть вас більшовики, як ріпку…» І пішов, і так пішов, що на ранок і слід його прочах. А Вовчар після його відходу ще болєй запив, загуляв. Дак Кузьма і казав мені за чаркою: «А мо, куме, ми, мужики, і насоправдє далєй пупа свого не бачимо і одсюль — усі горювання наші?» А я йому, було, і одвічаю: «Аби ми бачили ложку до рота піднести. Пригни голову, сопи у дві дірки, і ніяка власть тебе не зачепить. Бо ми — коріння в землі, а усяка власть косить теє, що зверху проростає». Кузьма вельми сердився на ту мою юмонку: «Темний ти, як ніч осіння, і нема надії, що посвітліє в тобі…» Дак жисть показала, хто з нас — темніш: я досі по світу ходжу, а Кузьмині і кісточки давно зотліли…

І переправилися вони через ріку Студницю, і полем пішли, за поводи коней ведучи. Ступали коні тихо, привчені. І прийшли вони на узлісся, і тут коней до дерев прив'язали. І побачив Кузьма Терпило на тлі неба, червоного од пожарища на болоті Замглай, верби кучматі, на стоги сіна схожі. А край шляху стримів високий димар кузні, далі горбатіли, припавши до темної землі, хати й повітки. І був це хутір Скиток, і прийшли вони по душу Юхновича, члена трійки по боротьбі з бандитизмом. Тут проживала сім'я його, і мав він цієї ночі тут бути, по дорозі у Мньов, на партійну конференцію. І наказав Вовчар Кузьмі та двом лісовикам коло коней залишатися, іншим іти за ним: «Друга хата од кузні — Юхновича. Хто мені його живим оддасть, пригорщі золота насиплю. Багатьом нашим поміг йон на той світ піти. Поможу і я йому…»