Іван Білик - Цар і раб

— Осе й він? — почувся голос князя. Болярин Богдан підтакнув:

— Осе.

Борис підійшов ближчпе й присвітив смолоскипом:

— Ти хто єси?

— Твій брат… єсмь, — відповів, нелегко добираючи слова «скіфські», Савмак. — А ти сподівавсь-с побачити Аполлона?

— Я-м і сам не Аполлон, — сприйняв його жарт Борис і перепитав тут-таки: — То ти єси й справді Маломир?

— Н-ні, я-м — Савмак.

— Хто?!

Князь Борис присвітив ще ближче, тоді махнув болярам, щоб ішли собі, й попхнув Савмака в двері. Й лише тут перепитав:

— Який… Савмак? Отой? — Він махнув рукою за вікно, на схід сонця, й Савмак одмахнув у тому ж напрямку.

— Отой…

— Сьомак?..

Борис і досі дивувався, та Савмак із прикрістю відчув, що в голосі його мало радости. Він якось не так уявляв собі сю зустріч і лише тепер збагнув, що все те повинно було статись, бо роки є й лишаються роками, хоч би як намагалася людина забути про них. Роки й розстані, подумав він по-грецькому й спитав уже мовою, яку ще донедавна вважав чужою й варварською:

— Се мене так… звати?

— Як?

— Сьомаком?

— Угу…

Борис виглянув у двері й гукнув, нікого не бачачи:

— Богдане!.. Най там їсти чогось…

Незабаром до передньої світлиці ввійшов ратник із котелком, мідною амфоркою та двома келишками, Борис умостився за столом посередині й закивав до Савмака:

— Підвечеряємо?

Савмак сів і, не торкнувшись до їжі, почав розповідати про своє життя-буття, Борис слухав із цікавістю, та раз-у-раз перепитував, і Савмак збагнув, що той думає свою думу й переважує власні клопоти, тож по довгій мовчанці запитав:

— Хто ж я ємсь… насправді?

Борис уважно глянув на нього, тоді перевів погляд у темний куток, де сонно блимало око смолоскипа, й нічого не відповів, а Савмак, упіймавши себе на тому, що намагається мислити однією з Борисом мовою, подумав: я вельми старанно й чітко речу кожне слово, не так, як він, і се різнить нас із Борисом. Але справа була не в тому, а в чомусь іншому, й тепер Савмак намагався збагнути причину.

— Повірив би ти-с, коли б я назвався Маломиром? — спитав він, раптом згадавши перші хвилини їхньої зустрічі.

— Маломир ма бути старший… — невпевнено відповів Борис.

Ім'я ще одного брата повисло між ними, Савмак спробував пов'язати його з якимось обличчям, але воно лишалося тільки словом, і він сказав:

— У нас є ще один брат? Його звуть Вишата?..

Борис умислився й лише по хвилі відповів:

— Сімдесятеро й дев'ятеро братів, а ти єси вісімдесятий. Маломира я видів єсмь їдного разу, ще дітеським отрочам…

— А Вишату? — Савмакові стало навіть смішно.

— Вишеслава знаю добре. Він сидить під вами.

— Де «під нами»?

— По сей бік Феодосії.

Савмака неприємно вразило те Борисове діління на ваших і наших, але він уявив себе на місці брата, а його — на своєму, й відтак лишалося тільки налити вина й теж випити. Істини для всіх не буває, сказав він у думці й так само глянув на себе та Бориса чужими очима. Голодному риба пахне, а ситому — смердить.

Се вже можна було б назвати якоюсь безсторонньою істиною, та в неї теж виявилося два кінці й два виміри, й думка повернулася до свого початку. Савмак ураз охмелів, і всі протиріччя втратили будь-яке значення. Та се тривало всього мить, і голова запрацювала ще ясніше.

— Речи мені, хто я єсмь! — нахилився Савмак через стіл і торкнув свого незнайомого брата за руку, що тримала грецький кубок. То було майже диво, але він одчув струмінь якоїсь досі невідчуваної сили, що перебігла з братових пальців до його, й він сказав собі: я п'яний, я таки п'яний, коли навіть у такому доторкові мені вчувається промисел кумирів. Але з тим самим тремом він сприйняв і братову відповідь:

— Ти єси таль, Сьомаче, — сказав Борис. — Тому двадесять і три літа наш отець Будимир оддав тебе талем Перісадові.

— Перісад здолав його в раті? — здивувався Савмак.

— Ні! Пощо се нікчемний гречин мав би побити древлянина! Талів дають і так, для вічної любови. Й Перісад нашому вітцеві дав таля — сина єдинорідного.

— У нього є син?

— Був, — одказав князь, і з його виразу та голосу Савмакові стало ясно, що брат не волів би про се говорити з новознайденим братом.

Савмак лише спитав у князя Бориса:

— А де мій друг От?

Борис потиснув плечима:

— Відомо де. Коли князі гомонять між собою, підлому не місце серед них.

Одна думка лишилася Савмакові з сієї розмови: мене продано, виміняно на щорічну дань, мов останнього вола й послідущу, хоча й дорогу, наліжницю. Й се зробив мій отець, якого я ні сном, ні духом не знав і не знаю.