Іван Білик - Цар і раб

— Чого? — Савмак і досі не розтуляв повіки. Суха Ліїна долоня так приємно холодила йому чоло, ніби до нього повернулося дитинство. Й раптом він одчув, що Лія плаче. Савмак схопився й сів у краваті: — Що таке?

Лія схлипнула вголос:

— Утікай!.. Електра казала, що Дамон хоче тебе вбити… Втікай!

— Яка Електра? — Савмак іще не зовсім прочуняв і потер очі.

— Молоденька роба Вероніки.

— Що вона знає! — махнув рукою Савмак, тоді кивнув підборіддям на двері: — Вийди, вдягнусь.

— Утікай! — повторила Лія й знову почала голосити, затуляючи собі вуста бурою долонею. — Електру прислала Вероні-іка!..

Савмак виліз із-під ковдри зовсім голий, швидко вдягся й пішов до Перісада. Коло перших дверей царських покоїв знову стояло двоє махерофорів, але Савмак владно розметав їх і ввійшов. Надворі тільки сіріло, світильників ще ніхто не гасив, але Перісад уже сидів на троні у великій світлиці.

— Чого прийшов удосвіта? Не спиться? — здивував він Савмака несподівано чистим і теплим голосом.

— Ти — старий і жорстокий тигр, — так само тихо сказав Савмак.

Перісада й се не обурило, він мовив, прихильно киваючи:

— То дарма, лоґофете, дарма. Молодими бувають усі, а старим — не кожен смертний.

— Нащо се ти зробив?

— Так ліпше. Ти колись будеш басилевсом, а басилевсові не байдуже, що казатимуть про нього підданці й що думатимуть. Потерпи — й ти звикнеш. Так ліпше, й так треба.

Савмак відповів на його розумування:

— Шукай собі, басилевсе, іншого зятя.

Перісада й се не вивело з рівноваги, Савмак аж здивувався, бо давно не бачив його такого тихого й упевненого в собі.

— Серед Дамонових близнюків? — мов міркуючи вголос, проказав цар. — Але Дамон заправить великий посаг, лоґофете.

— Який посаг? — не довго думавши, спитав Савмак, тоді до нього дійшло, й він глузливо посміхнувся: — Захоче моєї голови?

Перісад співчутливо кивнув раз, і вдруге, й утретє, й Савмак перший не витримав і гукнув:

— Вас двоє, а за мене всі! Хай-но лишень кивну пальцем — і цілий Пантікапей піде за мною.

— Вже не піде, — відхилив його погрози цар. — За битого двадцятьох небитих дають, ефебе.

Сим словом Перісад уже давно не називав його, Савмак замислився й зважив слово на слух, і що довше слухав, то ясніше відчував неспокій у серці.

— Ми ще побачимо, — з притиском мовив він і пішов, махнувши рукою. Й тільки на сходах царського пілону збагнув, у чому причина царевої самовпевнености. Й уздовж усього перістилю, й на площі, й коло самого клімакса стояли й ходили гопліти. Вже зійшло сонце, й під теплими косими променями яскріли їхні сині, й зелені, й жовті та бурі хламиди, й кожен мав при боці короткий махер у шкіряних піхвах. Коло жертовника царя-кумира Савмак побачив Архелая й гукнув до нього:

— Чого се лише ти без меча, гектарше?

Архелай і вухом не повів, красивий і величний на тлі мармурового постаменту, й се означало тільки те, що мало означати. Савмак зійшов униз і попід сходами лівого крила хорому подавсь до Царського клімаксу, чуючи за собою кожен рух і кожен голос. Вої біля ґрифонів мовчки розступилися, й він почав сходити на Дев'яту терасу. Лише тепер обізвавсь Архелай:

— Тимофею!.. Клеоне!.. — Савмак чув по собі притамований шепіт, але не озирався й ішов. — Ну, чого чекаєте?.. Ну ж!..

Потім і сих наказів не стало чути й, проминувши Восьму, евпатридську терасу, Савмак увійшов до стаєнь. Якась добра душа запрягла четвірку струнких румаків, і доки він вагався, сісти в Запряжений біґ чи не сідати, побачив Ота. Й колісниця, й усі четверо коней були Савмакові знайомі, й він спитав у отрока:

— Се ти запріг?

— Сідай! — схвильовано вигукнув молодий скіф і попхав його до біґа.

Колісниця прогриміла попід склепіннями Царського пілона й перед хоромом Зевса Евпатора відразу звернула в ліву руку. Брама Західного міського пілона була вже відчинена, й От припустив униз дорогою, що вела між садками й Перісадовими виноградниками до Феодосійського шляху. Знайомий біґ ніхто не спинив ні на перехресті, ні далі, під баштами Валової брами. Коні бігли швидко й рівно, й коли Савмак став поряд із своїм фратром, побачив під ногами в нього крутий скіфський лук і туго набиту стрілами тулу в золотім обкладі. Вздовж кутих насадів було ввіткнуто в скоряні петлі чотири сулиці.

— Куди женеш? — спитав Савмак, коли далеко ліворуч, на самім обрії, виросла гостроверха шапка скіфської могили. Забутий сором знову кольнув Савмакові в серце, й він спитав удруге, щоб чимось його притлумити: — Куди так женеш?