Іван Білик - Цар і раб

Прийнявши на ніч маленьке зернятко миш'яку, бо впродовж усієї дороги з Неаполя Скіфського не мав такої змоги, він, ліг у крават, наказавши Діофантові й Дорілаю збудити його до схід сонця, хоч би як він почував себе після отрути.

Вранці Мітрідат ледве плентав, підтримуваний здоровилом Дорілаєм, сходячи Головним узвозом до брами Полунічного пілона. Ще звечора налаштована діера знялась і понесла його в одверте море, в бік далекої рідної Синопи. Після миш'яку в очах і досі каламутилося, болів живіт і розламувалася голова, та він, дослухаючись мірного плескоту ста шістнадцяти весел діери, здобувся на силі востаннє глянути вздовж молу. Тієї спаленої діери серед суден уже не було, се ще дужче зіпсувало йому настрій, але й рішучости додало, й Мітрідат подумав, що мстиві й заздрісні кумири зглянуться над ним.

Ззаду лунав ляскітливий голос керманича: «Оп-о-оп!..», а з нутра діери та верхніх лав йому дружно, за кожним помахом весел відповідали веслярі: «Ра-па-пай!..» І сі бадьорі голоси, й зелень далеких берегів Кіммерійського Боспора обабіч діери потроху заколисали Мітрідата, й він поринув у важкий сон, востаннє блимнувши на зубчатий Акрополь Пантікапея, схожий на потемнілу від часу царську корону, яку він ще мусив побачити.

День Афіни Робітниці минув, але збудження в Пантікапеї не спадало. Роби й скіфська голота столиці, а разом з ними й найубогіші греки за кожної нагоди збиралися купками й мотками, обговорюючи події останніх днів. Савмака вони вважали за людину свого кола, тепер же він був не тільки великим лоґофетом, що вже само собою багато важило, а й нареченим мужем царівни, й кожен робив свої припущення й охоче мріяв про той день, коли Гермес візьме душу Перісада й Хароновим човном перевезе її через Стікс до царства Аїда.

Зате в покоях царського хорому й у цілім Акрополі все поринуло в похмуру мовчанку. Евпатриди, які досі мирилися з Савмаком та його карколомною метаморфосою, тепер, коли Перісад привселюдно, коло жертовника найбільшого в Пантікапеї святища, заручив з ним свою доньку, вони раптом стали диба. Відвертих розмов іще не було, та кожен, вигадавши якусь нагоду, сам чи в супроводі роба сходив униз, до Першої тераси, де край аґори стояв у строкатім оточенні купецьких та трапедзитських дворів єдиний евпатридський хором Дамона. Великий колісничий несподівно притяг до себе погляди всіх евпатридів, і його дім аж розсідавсь од гостей.

Савмак і досі жив у своєму маленькому таламусику, слугувала йому лише стара Лія, хоча за чином своїм мусив би перейняти бодай третину царського хорому з усіма його екусами, таламусами та численними робами.

Перісад іще кілька місяців тому казав Савмакові звести собі хором десь на Восьмій терасі чи влаштуватися пристойніше бодай тут, але Савмак лише зневажливо махав рукою.

Тоді Перісад особисто заглянув до Савмакової комірчини, хоча в сьому крилі, де мешкали ґрамматії, махерофори, хоромні техніти, справники та роби, не бував принаймні двадцять років.

— Ти, може, й басилісу думаєш привести сюди? — спитав цар, неприємно вищерившись золоченими жрецькими зубами, й Савмак побачив, скільки лютої зненависти в Перісадових очах. І сей чоловік хоче мати мене за сина, з раптовим збридом подумав Савмак. Далі впіймав себе на тому, що й сам дивиться на царя з не меншою відразою.

Він сказав собі, що причина ж зовсім не в тому, й спробував мовби збоку глянути на старезного володаря, в якого тремтіла борода, замащена чи то медом, чи оливою. Я теж ненавиджу сього чоловіка, вже спокійніше подумав Савмак, і доньку його теж не люблю й ніколи не покохаю. Й разом з тим беру її собі жінкою, а сього старця називатиму вітцем…

Ся думка, вперше так ото просто й відверто висловлена самому собі, здалась йому настільки химерною, що він сумно всміхнувся й сказав, аби подрочити старого:

— Жона має ділити з чоловіком усі його радощі й прикрощі. Приведу сюди, бо ліпшого житла не маю! — Тоді подумки повторив слова, які викликали мимовільний опір, слова сього вже зовсім нікчемного й нікому не потрібного володаря: цар належить не сам собі, а своєму тронові.

Йому раптом стало байдуже, де житиме в сій комірчині, з вікна якої видно пляму давно колись розбитого яйця на мурі, чи десь-інде, й він сказав:

— Чини як знаєш, лише мені дай спокій.

Та цар од того ще дужче затряс благенькою сивою бородою:

— Вероніка реве!

— То що маю робити?

— Вона реве, а ти знову до тієї гетери бігаєш? — Перісад кричав, але голос його був такий тихий, що навіть Лія за ширмою не дослухалася й совала по мармуровій підлозі свою легеньку скриню. Те образливе слово Савмак чув із царевих вуст надто багато разів, щоб ображатися чи вибухати, як траплялось раніше. Він підійшов до вікна й утупився в пляму на мурі, та вона більше не перетворювалась на стрункощоглий корабель, бо Ясон розлюбив Медею.