Іван Білик - Цар і раб

Та було й таке, що вразило Мітрідата, й він напинив стомленого коня. Добрий гурт робів і вільних, убого вбраних людей, що різнилися від невільників хіба що зачісками, сиділи на роздоріжжі, де від Феодосійського шляху відгалужувався шлях праворуч, одмежувавши Перісадові садки від його ж виноградників. Невільники та бідняки сиділи понад ровом під зеленими персиками й чи то співали, чи в захваті навспівки проказували одне-єдине слово, за кожним разом двічі ляскаючи в долоні: «Савмак!.. Савмак!.. Савмак!..»

Се не було схоже на заколот, але не скидалось і на просту розвагу підпилих робів, одпущених до вечора. Мітрідат вислав Архелая на вивіди, й Архелай незабаром повернувся блідий, мов мармурова подоба.

— Радіють за того роба, — проказав він пошерхлими вустами, й Мітрідат усе зрозумів.

У нього були свої підстави не радіти з сього приводу, зовсім одмінні від підстав Архелаєвих, і він неприязно глянув на свого нового прибічника, навіть спробував поглузувати з нього:

— Вихопив з-перед носа?

— Роб!.. — удруге процідив Архелай, усю жовч того слова линувши на Савмака, хоча й розумів ставлення Мітрідата.

Сього слід було сподіватись, і такої вісти в Пантікапеї чекали вже давно, ще з того вечора після заколоту робів, коли Перісад проголосив Савмака своїм найближчим родичем-деспотом, оддав йому жезл великого лоґофета й привселюдно натякнув, що може віддати йому й свою доньку Вероніку.

Вчора ж увечері, на врочистій відправі в хоромі Аполлона Лікаря, де зібралася вся знать Пантікапея, Перісад у розкішно обляпаному ягнячою кров'ю білому омофорі головного жерця оголосив усім, що віднині великий лоґофет іменуватиметься не лише деспотом боспорського царя, а й нареченим його єдиної доньки Вероніки.

Обряд заручин відбувся тут-таки, коло хорому Аполлона Лікаря на Дев'ятій терасі. Молодих, за давнім поконом, зв'язали по руках перевеслом зі ще зеленого ячменю, линули їм на голови джерельної води з ґроту Кібели й змусили поцілуватися. Всі чекали чогось од басиліси, та вона тільки шарілась од щастя й дівочої сором'язливости. Клопоту ж завдав усім Савмак. Молодий деспот раптом закам'янів і не піддався на промовисті поштовхи євнуха Полікрата. Й коли незручна тиша затяглася надто довго, становище врятував сам верховний жрець хорому Перісад П'ятий.

— Сей крок мені підказали кумири, — мовив він ледве чутним голосом, але всі добре знали, про що йдеться. Аби скинути з себе надмірні обвинувачення, Перісад завчасно, ще перед двома місяцями, звернувся до Ератосфена, провидця сього-таки хорому: чи може він, цар боспорський, оддати свою доньку за Савмака? Ератосфен сказав: «Голуби мостять гнізда, коли нереститься камбала». Белькотання провидця можна було тлумачити як завгодно, й Перісад у супроводі великого колісничого Дамона та свого далекого родича Евтихія пішов сам до ґроту й удруге спитав: «Чи може басиліса Вероніка стати дружиною великого лоґофета?» Перестаріла жриця Кібели Даїра відповіла недвозначно: «Може, коли того хоче басилевс». Але й така відповідь мало влаштовувала Перісада, перекладаючи на нього всю відповідальність, і він одіслав Евтихія з багатими дарами в славетний хором Аполлона під Дельфами. Піфія дельфійського оракула зрозуміла боспорського царя, влещений його дорогими пожертвами Аполлон теж перейнявся спочуттям до Перісада, й Евтихій повернувсь із чіткою відповіддю: «Піфія каже, що сю думку тобі навіяли олімпійські кумири».

Тепер Перісад оголосив оракул піфії привселюдно, й хоча Савмак знав те ще з позаминулого вечора, коли повернувся з Дельф Евтихій, але тільки тепер одтанув і цмокнув розгублену від його впертости Вероніку в скроню, хоч мав би поцілувати у вуста.

Про се Мітрідат сьогодні-таки довідався від Архелая, Архелаєві ж розповіла мати, кірія Галина, яка була присутня на тій урочистій відправі та на царських заручинах, додавши, що Савмак тепер поводиться страшенно зухвало, навіть перебиває в розмовах самого царя.

— Доживемося, що басилевсом Боспору стане сей скіф і роб, — мовив Архелай, принісши докладні відомості про події останніх днів.

Мітрідат майже перекисливсь од сивої нудьги, але думка його працювала чітко й безжально. Кумири, перські й грецькі, відвернулись од нього, й се недаремно, бо вони спомагають лише розумним і діяльним. Щось я вґавив, сказав він сам собі, але ніяк не міг уторопати, що, коли й чому.

Перебравши ще раз у пам'яті ввесь перебіг своїх невдалих розмов із Борисом-Палаком і долучивши сюди події пантікапейські, він удруге прийшов до неприємного для себе, але цілком справедливого висновку, що кумири спомагають лише розумним і діяльним людям, які не ждуть від небожителів дарованої ласки і виборюють її власною головою й рішучими діями.