Іван Білик - Цар і раб

От обернувся на нього й прокричав тремким і ляскітливим од гуцання голосом:

— До твог… го брат… та!

Савмак ухопився за віжки:

— До якого брата?

— Бориса! Палака! — От сміявся й ляскав коней віжками, й так тривало й стадій, і два, й три. Нарешті Савмак рішуче перейняв віжки, спинив розпашілих коней і запитав:

— Звідки знаєш, що Палак… Борис — мій брат?

— Євнух сказав сьогодні! Сказав і велів переказати тобі. Я саме прийшов запрягти коней, щоб бути напоготові, коли…

— Й нічого більше не сказав Полікрат?

— Нічого.

Городу, як осей, Савмакові ще не доводилося бачити. Все дивувало його в землі, що виявилася рідною, ну, а місто просто вражало. Після чотириденної подорожі вони з Отом дісталися Новгорода, але стадіїв за вісім чи десять до нього зустрічні вої сказали їм, що князя Бориса в стольному городі немає, його слід шукати в Ховах, й ось вони тут.

Бойовий кутий біґ із прибраними назад, мов прищулені віслючі вуха, ножами стояв на високому крутому пагорбі. Далі починався звір — долина, покучерявлена дубами та буком, а над урвищем протилежної, ще вищої гори видніли цупкі мури та вежі Хов.

Зітхнувши й остережно блимнувши на товариша, якого теж схвилював вигляд незвичайного міста, Савмак торкнув його за плече. От попустив віжки, й коні пішли вниз, легко втримуючи колісницю мокрими спітнілими крупами. Савмак сподівався побачити в зворі всю княжу рать, та навстріч їм траплялися лише поодинокі комонники та вози, незнайомців на грецькій колісниці спинили аж угорі, на вузькій крутій дорозі неподалік брами з вежами:

— Куди сте ся розігнали?

— До городу! — тією самою говіркою відповів От.

— А хто сте й звідкуду?

— Осе — брат князя Бориса! — От кивнув позад себе й заходився розводитись: — Їздили смо до Новгорода, речуть, князя там не є. Питаємо, де є, речуть, у Ховах, тож ми й сюди!

— Се ж котрий брат єси князеві? — спитав знову воїн. — Вишата?

— Ні!

— Може, Маломир?

— Ні…

— То котрий же?

От перезирнувся з Савмаком і сказав:

— А ти хіба всіх братів знаєш?

Воїн одповів:

— Спаси Біг, не всіх, а хіба їдного з кожного десятка. То всіх — ого!..

— Так осе й є Маломир, Мал, Малко! — не моргнувши оком, заявив молодий колісничий.

— Я-м же ж і питав тебе, чи не Маломир, так же ж речеш «ні»… А князя однаково в Ховах не застали-сте.

— Де ж він є?

Ратник тільки здвигнув плечима:

— Коли би-м я відав усьо про князя, був би-м не тутки на чатах, а десь межи соцьких альбо тисяцьких воєвід.

Савмак торкнув Ота за плече, й От ворухнув віжками, спрямовуючи коней у браму.

— А пощо сте на грецькому двоколі? — спитав їм услід чатник, але Савмак лише махнув рукою.

Та тут-таки сам потяг за віжки з-поза Отових пліч і гукнув назад немолодому вже воєві:

— Як ся звеш?

— Як і ти: Маломиром, Малом! — відгукнувся чатник, і Савмакові похололо в грудях. Се була перша в землі людина, котра спитала його ймення, й він збрехав. Савмак перейняв од Ота віжки й далі правував кіньми сам, думаючи про те, що поганий знак добра не вістує.

Князя Бориса в Ховав і справді не було, й Савмак, чекаючи на нього цілу сідмицю, благав кумирів, щоб те лихе знамення й околошилося на довгому чеканні. Він здебільшого блукав вузенькими вуличками сам, давши Отові повну волю. Город ізсередини був ще дивніший, і незабаром Савмак перестав навіть городом його називати. В Ховах ніхто не жив, на вулицях, вузеньких і кривих, було повно воїв, пішаків і комонних, і жодної жони, дитини чи старця. В своєму грецькому вбранні Савмак вирізнявся серед мешканців сього диво-города, та на нього й уваги ніхто не звертав, бо в такому строї в Новгороді, як запевняв От, ходило чимало народу.

Се справжня твердь, не без захоплення думав Савмак, блукаючи вуличками города. Тут не було жодної людської хати, а воїнські оселі, розраховані на сотню воїв кожна, були вирубані просто в скелях. Навіть хором князя, якщо величезну, перегороджену муром на дві нерівних частини оселю взагалі можна було назвати хоромом, теж вирубали в кам'яній кручі. Сю твердь не може взяти жодна рать світу, казав Савмак сам собі. Хіба що роками облоги, бо й води тут вистачає, кілька потужних джерел.

Перше побачення з Борисом у нього відбулось пізнього вчора, коли перед воїнськими оселями зайнялись вогнища й От пішов просити дров. Княжий хором, куди Савмака поселив тисяцький болярин Богдан як княжого брата, тиснула на душу невимовною силою скелі. Савмак вийшов, сів у порозі, чекаючи на Ота, й у сей час, тримаючи в руці смолоскипа, підійшов Борис, а за ним — Богдан та ще двоє незнайомих воєвод чи воїв.