Іван Білик - Цар і раб

— Осе відтоді й ми, турицькі древляни, гомонимо тута по-руському, — закінчив Борис.

Із писань давніх лоґоґрафів Савмак знав про ті часи. Після поразки Богумила-Атея від македонян, Перісад Перший Безсмертний поширив свої володіння в Азії й тут до самої Феодосії. Се було схоже на байку Есопа: коли два леви зчепилися за здобич, шакали тим часом обгризли її до кісток.

Вони з братом їхали верхи попереду, колісницю ж От вів у самому хвості витяги, й Савмак не бачив його цілий день. А ввечері, вже в Новгороді, був страшенно здивований. Від Отового захоплення не лишилося й сліду, юнак мав пригнічений вигляд і мовчав. Коли Савмак поцікавився, в чім річ, От махнув рукою:

— Дивляться на нас, мов ми смо чужаки. А все — через наше грецьке лахміття!

З нагоди повернення князя в хоромі зібралося болярство й усякий чинний люд. Багато хто й справді прийшов у грецьких гіматіях, і Савмак пересвідчився, що причину холодного ставлення до них слід шукати не в тому «лахмітті» а десь-інде. Й він упевнився на сій думці, коли Борис, хоча й узяв його до свого ошатного хорому, а не вселив, як чужинця, в гостиний дім, — проте жодного разу й не звернувся до нього впродовж усього пиру. Він уникав навіть дивитися в його бік, і се боляче дошкуляло Савмакові. Поряд із ним не було навіть Ота, й Савмак почувався непроханим гостем на чужому пиру.

Він спідлоба дивився на пирувальників, що обсіли довжелезний стіл у великій, з мармуровими колонами, світлиці на п'ятеро високих кругловерхих вікон, і думав про те, що життя скрізь однакове, хоч хай би якою мовою люди говорили, й тут, у сьому Новгороді, за сим багатим дубовим столом, так само нудно, як і в троннім екусі Перісадового хорому. Тільки й різниці, що скіфські чинці розмовляють по-скіфському й називають себе не евпатридами, а болярами, сказав собі Савмак і твердо вирішив поговорити з братом одверто.

Після пиру такої нагоди не трапилось, уранці князь кудись поїхав ще до східсонця, й Савмак з Отом блукали між ошатними хоромами та високими, на два, три й чотири поверхи хатами новгородців до пізніх полуднів. От не знати в кого здобув собі справжній «скіфський» одяг, настрій його знову покращав, зате Савмак почувався зовсім чужим у сьому незнайомому місті, де нібито народивсь і жив перші три літа свого життя.

Князь Борис повернувся стомлений і заклопотаний, і зморшки на чолі й над вусами робили його сорокарічний вид значно старішим. Князь перший увійшов до відведеної Савмакові спочивальні на третім поверсі й без передмов узяв за плечі:

— Ти надовго до мого Новгорода?

Се було те, чого Савмак очікував ще дорогою з Ховів, і ласкавий погляд Бориса та сей його доторк не заводив Савмака в оману. Тим упертіше він витримав погляд брата:

— Назавше!

— Як «назавше»? Й не думаєш вертати до Пантікапея?

— Не думаю, бо там у мене многі «друзі». Чи хочеш позбутися вісімдесятого брата?.. — Савмак спробував усміхнутись і перевести все на жарт, але смішного в тому було вельми мало, й очі його сховались у підбрів'я.

— Сього ніхто не посміє, — сказав Борис, опустивши руки з його плечей і сіпнувши вусом. — Я виряджу сольство до Перісада! — Він одійшов до невеликого вікна, зашибленого слюдою, й додав, не обертаючись: — Або й сам піду, коли хочеш, дарма що не маю часу для такого… — Й гримнув, озирнувшись на Савмака: — Нишкнути-ймуть, яко пацюки в норах! — Тоді люто реготнув, уклонився й вийшов, кинувши з порога через плече: — Помисли, Сьомаче!

Савмак мислив іще кілька днів, та кожен схід сонця й кожен захід утверджував його на думці, що він тут чужий, одламана гілка дерева, яку жодними чарами не приклеїш назад і не приживиш.

А двадцять другого травня, коли в Пантікапеї відзначали початок останнього, дванадцятого місяця року за афінським численням, до Новгорода прибуло сольство: лоґоґраф боспорського царя євнух Полікрат і царський деспот, німфейський купець Евтихій.

Савмак зустрів їх вороже, але сього почуття вистачило з нього ненадовго, й він сам собі визнав, що радіє людям, до яких звик од малих років.

— Вертайся назад, великий лоґофете! — дружньо тьопаючи Савмака по спині ручищем, прогримів Евтихій.

Савмак і досі не міг відтанути:

— Чого се раптом? Комусь моя голова смердить?

— У кожного в голові свої гниди! — зареготав Евтихій, не перестаючи ляскати Савмака по хребті.

Євнух поважно перебив німфейського купця й сказав Савмакові:

— Ми приїхали не з власної примхи, лоґофете. Нас прислав басилевс.