Іван Білик - Цар і раб

— А ти з власної волі не приїхав би навідати свого учня? — Савмак знав, яке відразливе стає в нього обличчя, коли він починає так ото кпити, але втриматися не міг.

— Чи ти зрадив свого коханого родича Архелая?

Розмова заходила в глухий кут, і євнух міркував, як ліпше вийти з нього.

— Усі тепер у Пантікапеї за тебе, великий лоґофете. — Чинні слова дуже не личили, та він мав на оці щось набагато значніше й незворушно провадив далі: — Й Евтихій за тебе, й я, недостойний, також. І знаєш чому? Бо Перісад ліпше віддасть вінець римському сенаторові, ніж людині з роду Археанактідів. Або ж підляже Мітрідатові, й се ще гірше, бо багато хто з-поміж евпатридів уже зневіривсь у Перісадові, сі люди стануть під Мітрідатову руку. Як не віриш — поспитай у нього.

Лоґоґраф кивнув пухкенькими пальчиками на Евтихія, й той закивав сивим огривком:

— Атож, атож. Я перший. Ніж іти під чобіт римських леґіонів, то вже ліпше — Мітрідат, хай би його Харібда ковтнула або Ґорґона зробила каменем! — Він раптом схопив євнуха за круглі плечі й заходився ним трясти: — Слухай, чого ж тобі заціпило? Скажи ж йому й про оте, гладка бабо! Речуть же, що коли чоловіка вихолостити, він стане ганчіркою. Чого ж мовчиш?

Савмак здивовано глянув на євнуха. Полікрат сидів і сором'язливо тупився додолу, ховаючи посмішку в жовтих складках жіночого виду.

— Та вже сам і доказуй, коли вже почав, — обізвався він тоненьким голосом.

Евтихій другого припрошення чекати не став:

— У тебе, великий лоґофете, більше друзів, ніж ти думаєш! Хай я провалюся в тартар, коли се не так! Вона жде тебе в Ґорґіппії…

— Хто? — Савмак іще боявся вірити власному здогадові.

— Елена… — тихо проспівав євнух.

Евтихій докинув, гуркочучи голосом на всю світлицю:

— Елена ж, Елена! Її посадовили на мою трухляву діеру й звеліли діерархові везти в Тесалоніки, бо сьому женоподібному чоловікові вже перестали довіряти. Ну, мій діерарх і повіз, а мене саме не було в Пантікапеї. Коли се вертається й каже, мовляв, евпатриде, господарю, твою діеру спалили пірати, все позабиравши! Як то, кажу, спалили, ми ж, кажу, відкупилися в Одноокого Дібоспорита. Каже, спалили й годі. Ми з веслярами заледве випросились, каже, а то були б і нас потопили, як цуценят. Ну, я в крик, у бійку, мало не вбив того злодія. Тоді приходить от сей гладкий розбишака: «У Фанаґорії, кажуть, прибило до берега якусь діеру, мотай подивися, чи не твоя!» Й так масно лиже мене своїми очицями… Я через протоку — та туди. Гойдається якась діера, й ніхто не знає, де її господар. Ні, кажу, не моя. Один фанаґорієць каже: а ти придивися ліпше. Ні, кажу, вже б я не знав своєї трухлявки! А то геть нова, ще й насади не потемніли. Той фанаґорієць мені вдруге: подивився ліпше, всередину заглянь! Я поліз у короб — а там усе моє: й линви, й скрині з тонким скіфським полотном, і міхи з ячменем та пшеницею, й амфори з медом, і на кожному мій характер викарбуваний: ЕН — Евтихій з Німфея. Ще й сокира моя, колись у сьому-таки Неаполі Скіфському купив, стримить у щоглі. Оттака замашна, одне слово — скіфська! — Деспот Евтихій з любов'ю глянув на свого давнього друга євнуха й закінчив: — Тоді ся безборода потвора сказала, що до чого. Й про твою Елену, хай Афродіта дарує їй вічну молодість, я від нього ж довідався: сидить у Ґорґіппії жива й здорова! А як се він викрутив — і мовчить, жовтощока баба, хай би нею об землю тіпнуло!..

Більше Савмак нічого не довідався, євнух теж скромно замовчував свої таємничі зв'язки з піратами Одноокого Дібоспорита, й ніяка сила не владна була стулити Савмакових очей. Він просидів у ліжку до сходу сонця, й коли з'явивсь От, котрого поселили в гостиному домі, сказав:

— Поїдемо.

Лоґоґраф Полікрат і німфейський деспот ушанували володаря землі Турицької дарами Перісада — срібною амфорою, й князь прикликав свого наймолодшого серед вісімдесяти братів.

— Видиш, — сказав він, — усе потекло на ліпше.

Савмак ображено супився, й не тому, ніби не хотів їхати до Пантікапея взворот, се минулої ночі він уже вирішив, а тому, що його від'їздові так радів Борис. Хотілося сказати йому щось дошкульне й лихе, та він тільки глибше вдихнув повітря:

— Хочеш мати на пантікапейському столі свою людину?

— Авжеж! — погодився князь Турицький. — А котрий би сього не хотів. Та ще коли ся людина є тобі рідним братом… — Він замовк, аби Савмакові не здалися надто слинявими його речіння, й додав по довгій хвилі: — Інакше я мусив би підібгати Перісадів стіл під ноги собі…