Іван Білик - Цар і раб

Перед кінцем доріжки знову він наздогнав Архелая, а десятий, останній забіг вони теж почали разом. Суперник ішов так само рівно й легко, й Савмакові майнуло, чи не зумисне сей земний Аполлон притримує крок. Він трохи нахилив голову й, розтинаючи вітер лобом, вихопився кроків на два поперед нього. Вигляд в Архелая був страшний: очі наллялись кров'ю й лізли рогом, а лоб і щоки набули мрецької закам'янілости. Він сапав так важко, майже кричав за кожним подихом, аж Савмак зрозумів, що жодної зумисности тут немає й супротивник його біжить з останніх сил.

Далеко попереду, куди було ще кроків сто чи й більше, головний аґонофет уже тримав у руці дзвін, щоб його боєм оголосити переможця, й Савмак ще дужче нахиливсь уперед. Він знову сапав ротом, але тепер це вже не мало значення, хоч горлянку дерло гострим серпом. Люди обабіч на лавах повставали, над біговою доріжкою лунало тисячоголосе ревисько, мигтіли руки й голови, дехто в нестямі стягав із себе хламиду чи гіматій і вимахував ними в повітрі, а ноги під Савмаком стужавіли й поклякли. «Ще трохи… Ще трохи…», — чи то думав, чи лише думав, що думає, він, а супротивник біг поряд, зовсім поряд, і хоча Савмак знав, що той так само стомився, й біжить на здерев'янілих ногах, і горлянку йому роздирає живим серпом, і серце стугонить не в грудях, а теж у горлянці, — та не мав уже сил вирватись бодай на півкроку, на чверть кроку вперед, і далі переставляючи ноги лише верховним зусиллям волі.

Дзвону Савмак і не чув, хоча дзвін мав бути, лише впав на чиїсь міцні руки й дослухався гупання свого страшного безжального серця, котре, здавалося йому, потовкло й переколотило в його нутрощах усе.

— Як він там? — почув Савмак крізь шалений стугін у вухах і розплющив очі. Над ним сидів От, витираючи йому й чоло, й щоки, й шию звитим у скрутень рушником.

— Та добре, — відповів головному аґонофетові От, а Савмакові стало прикро, що найближчий друг не бачить, у якому він стані. Савмак хотів сказати розпорядникові аґонів щось різке, та в горлянці лише писнуло.

Десять разів з кінця в кінець стадіону — то таки десять стадіїв, уже спокійніше подумав Савмак і поволі випроставсь. От кинув йому на голе, слизьке й усе в брудних патьоках тіло полотняну хламиду, й незабаром Савмакові пощастило ковтнути слину. Поряд сидів Архелай і ніяково всміхався до нього. Савмак спробував пригадати, хто ж із них прибіг перший, але перед очима ставало жовто й мигаво, й він не міг пригадати останньої хвилі змагання.

Певно, й він іще не знає, подумав Савмак сідаючи, — ось чому в нього такий дурнуватий вираз. Він хотів спитати в Ота, але з лави суддів устав головний аґонофет і, гукнувши Савмака й Архелая, поклав їм на голови по лавровому вінку. Стадіон відгукнувся неймовірною бурею оплесків та криків, Архелай підняв руку, вже теж одягнений у хламиду, й привітав своїх уболівальників граційним рухом.

Савмак і собі махнув, коротко й стримано, й ревище спалахнуло з новою силою. Тим часом доріжки стадіону зайняла двадцятка інших ефебів, аґони тривали, й Савмак, скинувши з голови лаврове перевесло, яке муляло розпарену потилицю, пішов до купалень. Груди вже заспокоїлись і не хрипіли, ноги теж устигли трохи відійти, але настрою не було, й Савмак, подумавши, що ліпше бути переможеним, аніж співпереможцем, піддався гамівному ковзанню бронзового стригіля по щемкій од поту й пилюки шкірі.

Стадіон і далі шаленів, і коли аґонофети визначили переможця й сього забігу, Савмак із Отом пішли додому. Ввечері От приніс новину, що в п'ятнадцяти забігах вручено сімнадцять лаврових вінків: у котромусь виявилося ще двоє рівних, і Савмак усміхнувся.

Доліхос, виснажливе змагання в бігові на довгі відставні, скінчивсь, а завтра мала початись евексія — змагання на найкращий стан тіла й духу ефеба.

П'ять наступних днів Савмакові випадав щасливий жеребок. На змагання він виходив серед перших, далі до самого обіду відпочивав у натовпі запальних уболівальників, дивлячись із найвищих лав на своїх можливих і не можливих суперників, і дедалі дужче займався жадобою перемоги. Се було й дивно, й смішно, він ішов до будинку пресбевта Каллістрата, привітного русявого намісника, в якого замешкав на час аґонів, і по обіді брався до наступних управ.

Пресбевт належав до старовинного скіфського роду, його прадід іще був жупаном довколишніх древлянських общин, а тепер тільки посада намісника боспорського басилевса лишилась нащадкам того жупана. «По-скіфському» Каллістрат розмовляв так само вільно, як і по-грецькому, більшість його людей були теж скіфи, тобто «сінди», «общинники», й вони називали його гарним і давнім сіверським іменем Добривой, яке в грецьких вустах стало Каллістратом.