Іван Білик - Цар і раб

— Не скажу…

Се вже скидалося на дитячу гру в «казати — не казати», Савмак не відав, що означають її слова: чи ся Раїс більше нічого не знає, чи ж знає й умисне мовчить?

Гордість не дозволяла йому допитуватися далі, й він уже схилявся до думки, що знову встряв у якусь не вельми розумну, а може, й не зовсім чисту таємницю, але глянув у великі сірі очі роби й засоромився своєї підозри. Раїс дивилася на нього так одверто й самовіддано, як може дивитись лише закохана, й сей погляд Савмак добре знав.

— Я швидко повернуся, — мовив нащадок общинних жупанів і рушив до дверей, по-своєму збагнувши небажання молодої роби говорити.

Савмак притримав його, мовчки взявши за лікоть, знову обернувся до дівчини й запитав:

— Чим же мене вбиватимуть, хоча б скажеш?

Сей насміх був тут зовсім недоречний, і Раїс, навіть не звернувши на нього уваги, промовив:

— Щось учинять або коням твоїм, або колісниці, лоґофете.

— Коли?

— Сього теж не скажу, — відповіла дівчина, й раптом її гарні віясті очі набрякли слізьми й вона схвильовано задихала: — Молю тебе, лоґофете, не йди завтра на аґони! Щось учинять тобі, й за се вже сплачено талант срібла. Не ходи!

Савмак не відав, що й казати. Се було майже неможливо, щоб великий лоґофет боспорського царя й царський деспот, який зібрав усі можливі на гермах лаврові вінки, — й раптом отак несподівано зник, не прийшов на чергові аґони, невідь чого злякавшись.

— Хто се тобі сказав? — підійшов він упритул до дівчини й підвів її голову за тендітне, майже дитяче підборіддя. Раїс покірливо зносила його доторки, Савмак іншим часом помітив би, що хвиля рожевої млости поволі піднялась угору й залляла їй вид, обличчя дівчини зблідло, тоді взялося знітом, а далі зблідло вдруге, й вона випручалася з його пальців.

— Вона…

Голос молодої невільниці прошелестів ледь чутно, й від нього Савмакові вже вдруге, відколи зайшов до сієї світлички, побігли по спині мурахи. Він спитав, аби ще раз одчути те саме:

— Хто?

— Моя кірія, Елена.

Перевтома останніх днів далася взнаки й, не зважаючи на тривогу, Савмак легко заснув, але прокинувся з неприємним одчуттям усеохопної порожнечі. На задньому дворі пресбевта лежав горілиць От і руками та ногами підважував широку мармурову стелу. В такий спосіб він управлявся щоранку, готуючись до сьогоднішніх, найголовніших аґонів, у яких мав показати й своє вміння. Савмак нахилився над плитою, яка то підіймалася, то знову осідала, й уперше прочитав нерівно викарбуваний напис: «Перісадові, синові Левкона, онукові Сатира, басилевсові земель од Таврів до меж Кавказу, кумирові, рівному олімпійцям, присвячує Ксантіпп, син Анастасії, одпущеник».

Мертві давлять живих, сказав собі Савмак і допоміг Отові вилізти з-під важезної плити. В тому жарті була сумна істина, й він довго не міг позбутися гнітючого враження, лише за мурами Ґорґіппії поринув у клопоти сущого дня.

Місто чимось нагадувало Пантікапей, навіть розташоване було в такій самій затоці, тільки оберненій навпаки — підковою на захід. Уздовж берега тяглася широка смуга дромосу, зумисне для гермей натрамбована щебінкою. Тут і мали відбутись аґони колісниць. Накинувшись червоною хламидою представника царського дому, Савмак підійшов до свого біґа, що в довгому ряді інших бойових двоколів стирчав догори дишлем край утрамбованої смуги.

От привів коней і сказав:

— У лівого підпряжного обидві задні підкови хляпали. Може, се було?

Савмак мовчки перевіряв зброю кованого біґа. Три коротких, сто разів випробуваних у метанні сулиці були припасовані ременем, крутий скіфський лук виглядав із дерев'яної засувки в полудрабку, й Савмак добре завченим рухом натяг тятиву, принесену з дому в саквах. Стріли, десяток, як і передбачалося, мали на зрізі його власний характер «С.Д.» — «Савмак, деспот». Короткий меч він почепив до череса й теж перевірив гостроту й жалючість леза. Застромлений у халяву ніж мав невеличку щербинку, але вона була здавен і не могла зашкодити, бо головним у метального ножа споконвіку вважався кінчик.

— Я коней уже пооблапував мало не під хвостами, — вдруге сказав От, і з того, що говорив не по-грецькому, Савмак зрозумів, який він схвильований.

— А ти двокіл обзорив єси?

— Вже-м і колеса скручував. Усюди — лад… — стенув плечима отрок.

Колісничий з Акри чи Кітея здивовано дослухався, як великий лоґофет розмовляє зі своїм напарником, Савмак бачив його подив, але від якогось часу се вже не бентежило його.