Іван Білик - Цар і раб

От почувався в своїй колісниці ліпше за небесного Фаетона, сина Геліосового, коні майже слалися по землі, й було видно, що ще не скоро запіняться. Савмак дивився збоку на його міцну, присадкувату статуру й бачив, як він управно володіє й віжками, й бичем, і голосом, бо голос його коні вловлювали навіть у гармидері й суцільному гуркоті коліс. І лише після стовпів із кошлатими снопами на версі, що означало середину відстани, Савмак уперше розглянувся.

Попереду лишалося три колісниці, яких От і досі не міг наздогнати, по ліву руку неслося теж три, а по праву — п'ятеро. Першим ліворуч був біґ зовсім світлих, аж білих ефебів, Савмакові досі не доводилося бачити їх. Праворуч гуркотіла чорна, обкута лискучою міддю колісниця ґорґіппіян у синіх хламидах, а далі майнула добре знайома біла хламида з червоним подолом, і в Савмака тривожно стислося серце. Впіймавши на собі пильний погляд Архелая, він одвернувся, та почуття небезпеки більше не полишало його.

Решта колісниць тонула в хмарі куряви позаду, розтягшись на два й три стадії, та тепер Савмак дивився тільки на білу хламиду з червоною смугою подолу. Тривога його ще дужче зросла, коли чорна колісниця ґорґіппіян відстала й найближчим сусідою виявивсь Архелай.

— Пильнуй! — крикнув, півобернувшись, От, і Савмак нахилився ще крутіше. Коні ледь помітно заблищали спершу на ребрах, тоді на вилоговинках крупів, а мета вже видніла попереду досить чітко. Аґонавти мали право вразити будь-яку ціль і вихопитися на будь-яку вільну доріжку. Коли до кінця лишилося з півстадії, От міцніш уп'явся коліньми в передок біґа й знову гаркнув: — Пильнуй-й-й!..

А попереду вже лишилося дві колісниці, й От упевнено переслідував їх. Савмак дістав із петель усі три метальні сулиці й спробував лук пальцем. Тятива бриніла пружно й тонко. Коли до межового ровика лишилося з двадцять кроків, От потяг на себе віжки, коні, чутливі, але розпалені, запряли вухами назад і, косуючи більмами, почали стишуватись.

Поки От розвертав колісницю, Савмак устиг відтяти мечем привішену до пакола навпроти своєї доріжки конопляну линву, метнув три сулиці в дерев'яний щит по той бік рову й межи них загородив свій трохи надщерблений, але добрий ніж із сизувато-зеленої скіфської криці, тоді й дев'ять із десяти пущених стріл.

Назад вони з Отом рушили тоді, коли їхні найближчі суперники ще цілились у щити або відтинали конопляне мотуззя мечами. От розпашів од хвилювання ще дужче за Савмака й, здалеку помітивши вільну доріжку, стьобнув коней бичем і щодуху загорлав, плутаючи рідні слова з грецькими:

— Побіда, фратре!.. Ні-ке!.. Побі-і-іда-а-а!..

Коні неслися ще краще й дружніше, колісницю кидало й од гуцання голос Отів уривався й дзвенів металевими дзвонами. На сих гермеях Савмак узяв майже всі можливі лаври, крім одного-єдиного вінка, та ся перемога, яка вже не викликала сумніву, бо тільки вони гнали назустріч припізнілим змагальникам, була для нього найдорожчою. Всі три сулиці він кинув у ціль, ніж та дев'ятеро стріл його теж устромилися поряд, таке навряд чи пощастить зробити комусь іншому, а потім іще й наздогнати гарячих і витривалих, мов кентаври, румаків зі стаєнь Перісада.

Йому кортіло похвалитись перед Отом, як він уже тоді, коли той пустив коней ускач назад, улучив двома стрілами щит і тільки раз промазав, схибив усього лише раз, бо було надто далеко й хитко. Натомість Савмак лише скоцюрбивсь у колісниці, майже ліг бородою на передок, аби менше гальмувати колісницю під шквалами зустрічного вітру, й дивився на Ота, хоч і живого, але не земного, рівного олімпійським, колісничого, й думав, що людині властиво бентежитись і притаманно перебільшувати страхи, бо людина смертна й над усе в світі боїться смерти.

Вони вже проминули й останнього стрічного біґа, якому лишалося ще багато навіть до рову з дерев'яними щитами. Дві колісниці, котрі вони випередили на повороті, йшли рівно, хоч і далеченько, кроків за п'ятдесят позаду. Ще дві топталися їм по п'ятах, і Савмак не здивувався, вздрівши на одній з них чорнобородого біґара в білій, мов умоченій у кров, хламиді.

Савмак виважив розстань від себе до них, а тоді й до головної міти попереду. Міта ближчала з кожною хвилею, але й Архелаїв біґ уже порівнявсь із іншими двома, й між ними спалахнуло запальне змагання. Їхні коні тепер неслися самі, бо в тварин чуття першости розвинене ще дужче, ніж у людей, і жоден чистокревний румак не дозволить іншому випередити себе, якщо має силу й волю до перемоги.