Іван Білик - Цар і раб

Він поклав один вінок на подушку біля Савмака, а другий — коло Ота, відійшов досеред таламуса й урочисто мовив:

— А великий вінок загального переможця гермей тобі буде вручено завтра в еклесії, коло хорому Олімпійського Вісника, на аґорі.

У Савмака піднявся жар, в очах пекло й щеміло. От спав, певно, теж у жару, й не чув ані слова. Ніяково потоптавшись, аґонофети зникли, коло хворих лишився тільки господар дому.

— Все йшло так, як і мовила та дівчина, — сказав Добривой-Каллістрат. — На кого мислиш, Савмаче?

Перша Савмакова думка була проти Архелая, та він тільки зітхнув і заплющив очі, тоді знову глянув на пресбевта, всміхнувся й стулив повіки. Ся перемога дорого обійшлася їм з Отом. І все-таки, сам собі сказав Савмак, «оті» переплатили.

По декаді часу Савмак вертався додому з. тріумфом, везучи в діері стільки лаврів і нагород, скільки в Ґорґіппії не діставалося нікому протягом останніх сімнадцяти років. І ще віз у серці солодкий щем розлуки. Два дні тому до Ґорґіппії приїздила Елена, й в очах її Савмак вичитав не жіноче спочуття й навіть не схиляння перед сильним і мужнім чоловіком, а щось більше, значно більше.

Коли ж пристали під молом у Пантікапеї й Савмак, спираючись на два костури, зійшов з діери, його вразила незвичайна тиша й порожнеча в місті, хоча й евпатриди, й городяни, які прийшли зустрічати переможця, галасували, продираючись один з-поперед одного. Й мол, і вся широка підкова пристані стояли незвично голі, й рівна хвиля з протоки билась у намости берега.

— Де всі кораблі? — спитав він у лоґоґрафа. Широко розплющивши сховані в жовтих брижах і зморшках вічі, євнух проказав:

— Тривожно в нас, великий лоґофете…

— Що сталося? — пильніше глянув на нього Савмак.

— Війна… Мітрідат прислав у Херсонес Діофанта на ста двадцяти суднах…

Савмак обернувся й, щоб не бачити його збентеження, почав дивитись на. свою діеру, звідки четверо молодих робів обережно зносили його вірного товариша й колісничого. В очах у лоґоґрафа Полікрата Савмак помітив не тільки тривогу, й се змушувало замислитись. Він аж пізнього вечора запитав у євнуха, не приховуючи роздратування:

— Чому радієш, лоґоґрафе?

Євнух не вважав за потрібне лукавити.

— Війні всі радіють, — сказав він поважно. — Бояться й радіють, бо кожен від неї чогось та сподівається. Й Мітрідат Евпатор, і… твій брат Палак, і Діофант, і Перісад, і… — Він почав загинати пальці, тоді махнув ручкою й докінчив: — І коли по щирості, то й ти, великий лоґофете. Навіть я.

Се останнє було найбільш вірогідним, і Савмак вирішив не заперечувати євнухові Полікрату.

Діофантові кораблі всією потугою стояли в Затоці Символів коло Херсонеса, зайнявши всі три береги її аж до виходу в одверте море. На ста двадцяти дворядних і трирядних суднах із Синопи прибуло десять тисяч добірних воїв, не враховуючи веслярів, а також коні й колісниці легкі та важкі, з довгими ножами на осях обабіч.

Князь Борис достеменно знав кількість понтійської раті, та се не втішало його. Після тієї пригоди з перехопленим листом херсонітів князь не сподівався нападу, зовсім заспокоїв себе, а тепер мало не кусав собі лікті.

Коли супротивник розгадав твої наміри, треба бути останнім йолопом, щоб лізти й далі туди ж, головою в зашморг. Але Мітрідат із Діофантом перехитрили його саме в сей несподіваний спосіб, і князеві тепер не лишалося нічого ліпшого, як сказати собі безжально й відверто: вік живеш — вік і вчись. І хоч після такої мудрости теж можна було зостатись дурнем, та від сього не ставало легше.

Раті Борис мав п'ять неповних тисяч і на більше навіть розраховувати не міг після розладу, власне ж, ворожнечі з сином верховинського князя Горіслава. Княжич Горіславович неподалік Феодосії, в своїй таки вітчині мав заводь, де часом спинявся, набирав у ладді свіжої води та харчу зі свого ж, турицького верховинського села Черногір. Минулого вересня місяця, князь Вишеслав, брат Борисів, вистежив, коли Гойко пустить своїх поморів у село, й захопив усі його ладді на приколі. Гойка се розлютило, він одбив ладді назад, але Вашата зумів узяти їх удруге. Коли син князя Горіслава ще раз кинувся виручати свої судна з полону, Вишата їх попалив.

Старий верховинський князь прислав до Бориса свого болярина зі скаргою на Вишату. «Коли не забереш його з-під Феодосії, — сказав нарочитий Житан, болярин із бритою головою та підборіддям і довгим хвостиком коси на тім'ї, — то відкинемось од тебе, й хай нас тоді розсудять Юр або Дана!»