Іван Білик - Цар і раб

— Я така розбещена, нікчемна й ница, Вседержателю! Нашли на мене Горґону Медусу й усіх ериній за мою пиху! — Елені, попри її збентеженість, раптом видалося, що не тільки вона винна в своїх гріхах, і попросила в Уседержателя: — Скажи своїй доньці, а вона хай скаже своєму синові Ероту, щоб одвернув од мене стріли…

Засоромлена сими зовсім дитячими благаннями й цілком розбита духом та тілом, поверталась Елена додому. Молитва не принесла їй утіхи, як бувало в дитинстві. Я забула всі слова, й вони вже не йдуть од мого серця, подумала вона, згадавши, що не молилася кумирам із далеких юних літ і має всі підстави на їхню мсту й зневагу.

Ввечері до неї прийшов Евґеній. Прийшов сам, без свого мовчазного друга Дорілая, й Елена знала, чого слід сподіватись. Але якась незрозуміла злість до самої себе змусила її відіслати обох дівчат і лишитись із Евґенієм в екусі віч-на-віч. Евґеній похмуро мовчав, і вона теж не чинила спроб заговорити до нього, пойнята складним одчуттям відрази й до чорного, як жук, юнака, й до себе, й до того, кого любила над усе, й до того другого, що не знати чому не сходив їй сьогодні з думки.

Вони довго так лежали одне супроти одного, й коли їхні погляди часом перехрещувались, у них було стільки злоби й зненависті, що нею могла б захлинутись аґора.

— Чекаєш на мою робу Клеопатру? — спитала Елена примружившись, і коли Евґеній теж примружив очі, докинула: — Її сьогодні не буде.

По довгій мовчанці Евґеній обізвався:

— Загаси світло.

— Мені воно не заважає.

— Тоді я сам погашу! — просичав він, підвівся й розчавив вогник оливкового світильника, далі, грюкнувшись коліном об край дерев'яного ложа, кинувся на Елену. Вона лежала незворушна й холодна, мов крига. Евґеній у темряві здирав з неї одяг, чути було лише його сердите сопіння та сухий тріск порваної тканини. Елена давала йому чинити з собою все, безучасна й мов зовсім стороння, й коли Евґеній несподівано принишк, Елена розплющила очі й з подивом збагнула, що плаче. В ній прокинулися незрозумілі жалощі до Евґенія, вона притягла його до себе й спробувала допомогти. Шкіра в Евґенія була холодна й мокра, й Елена знала, що то піт безсилі.

Елена зробила ще одну спробу допомогти Евґенієві, та він сердито відтручував її теплі, вже відталі пальці, й тоді вона сіла й звісила ноги з ложа. Долоні від дотику до нього й досі липли, й вона заходилася гарячковито витирати їх вавілонським покривалом, тоді помацки вдягла хітон, загортаючи розірваний викот.

Евґеній і досі нишкнув край ложа, й знову тепла, майже материнська жалість ворухнулася в Елені, вона підійшла й поклала руку йому на плече:

— Нічого не сталось, Евґенію. Ти просто втомлений. І я сама… сама винна, що так зле з тобою повелась. Пробач мені.

її лагідні слова й силувана ніжність і співчуття, певно, зробили своє: Евґеній мовчки вдягся й вийшов, але тепер вона вже не здобулася на силі й не пішла бодай причинити за ним хвіртку пілона.

їй було байдуже до всього на світі, Елена й не згадала в сю мить, скільки страхів пережила нещодавно, побачивши в руках у своєї невільниці знак Ахеменідів.

Мені таки й справді байдуже, повторила вона й повільно човгучим кроком пішла через подвір'ячко до свого таламуса. Увесь дім уже спав, і вулиця теж спала, й лише десь високо під Акрополем, на Шостій чи Сьомій терасі хиталась п'яна пісня.

Наступного вечора Елена страшенно здивувалася. Думала, після вчорашньої ганьби Евґеній не наважиться й зиркнути в її бік, а він прийшов і мовчки попростував до екуса. Була шоста година й з-від хорому Зевса Евпатора під пілоном Царського акрополя озвалися жертовні вівці.

В екусі було щойно прибрано, пахло деметриним віничком та сумішшю ладану з оливою. На прохання Елени Раїс унесла два ритони вина в підставках, і коли вийшла, в екусі зав'язалася тиха розмова, наче не було ні вчорашнього вечора, ні вчорашньої ганьби. Говорили про хіоські сандалії, про вавілонські покривала для обідніх ліж, за які римляни платять по вісімдесят тисяч сестерціїв, тобто по вісім тисяч золотих драхм.

— Се теж вавілонські, — пожартувала Елена, кивнувши на покривала під собою й під ним, за них вона віддала колись двадцять чотири сестерції. Обличчя в Евґенія пойнялось блідими плямами, й вона подумала, що вчорашній вечір повториться й сьогодні. Евґеній перейшов на ловіння дельфінів біля Синопи й Віфінії, а вона дослухалася внутрішніх голосів. Кожне його слово викликало в ній опір, але Елена відчула, що й сьогодні не зможе впиратися сій ненависній людині, чиї очі викликали в ній заціпеніння.