Іван Білик - Цар і раб

З кожного рогу п'ятикутної площі виходили промені вулиць, теж стрункі й гарно вимощені каменем, і гостиний будинок, де оселялись іноземні купці та чинні люди, стояв на розі першої вулиці з правої руки. В тому ж ряді, лише на сусідній вулиці, здіймався величезний царський хором, а між ними каплиці та святища скіфських кумирів.

Площа в сей пообідній час уже знелюдніла, й випадкові перехожі, забачивши володаря, здалеку обминали його. Нагадавши гостям не спізнюватись до пиру, Борис-Палак лишив Діофанта з мечоносцями коло гостиного двору, сам же, зустрінутий своїми чинцями, пішов у протилежний від свого хорому бік.

Кого він мені нагадує? — думав Мітрідат, поки Архелай із Діофантом сперечалися про відтинок Новгородського муру, де найвигідніше ставити катапульти. — Кого він мені нагадує?

Ся думка непокоїла й муляла Мітрідата й пізніше, коли вони в уречений час завітали до царського хорому. Велелюдного пиру, як сподівався понтійський володар, не було. За довгим столом, обтяженим вином та стравами в дорогому посуді, сидів лише Борис-Палак, і коли б Мітрідат не згадав, що він тут лише мечоносець, міг би навіть образитися такою зневагою.

Він ще не все знає, подумав Мітрідат, і се його заспокоїло. Але після першої ж здоровиці на честь понтійського таксіарха та його супутників Мітрідат прикусив язик. Скіфський влодар багато знав і, як на свої тридцять п'ять літ, непогано тримався.

Тоді Мітрідат згадав, що Борис-Палак став царем ще за життя свого батька Будимира-Скілура, коли не мав і двадцяти років, і вирішив поводитись якнайобережніше. Вони з Діофантом докладно обговорили наперед сю бесіду, й Мітрідат сидів тепер і слухав свої слова й свої думки з вуст воєводи Діофанта.

Коли зайшлося про Херсонес та підвладні йому землі, Борис-Палак сказав:

— Передай своєму цареві, Діофанте, що я вельми шаную його. Між нашими стольницями здавен був мир, ще за його вітця та мого вітця. Я не втручаюсь у Мітрідатові землі, хай він не втручається в мої.

— Мій цар Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс, царю, свято стереже закон, укладений його вітцем і дідом. Але ж і херсоніти нам не чужі, царю. З ними в нас теж укладені давні статті, а херсонітів ти почав утискати, навіть вельми дуже.

Борис-Палак із тією самою посмішкою на повних вустах завважив:

— У статтях між нашими царствами сказано: не трутися в один одного землі. Херсонес і всі городи, що йому колись належали, тепер уходять під мою волость, і не з моїх часів, а ще від мого батька Будимира. Херсонес, і Керкенітіда, й Красна Пристань, яку ви називаєте Калос-Лімен, платять нам дань.

— Але ти почав утискувати їх дужче, ніж було за твого великого батька Скілура, світлий царю. — Досі все йшло в межах передбаченого, однак тепер та невидима межа кінчалася, й Діофант, як і домовлялись перед сим ще за дня, звернувся спершу до Архелая, який кивнув, тоді до Дорілая, що вчинив те саме, тоді до Мітрідата-Евґенія: — Хай підтвердять мої радники, чи так я кажу.

Мітрідат теж кивнув на знак згоди, скромно зберігаючи устав і чин, та коли Діофант утретє, вже з тривогою покликався на своїх «помічників», Мітрідат, почекавши, поки висловиться мовчкуватий Дорілай, мовив:

— Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс має до скіфів чуття щирої дружби. Його зір спрямований не на полуніч, у твої землі, а на захід.

— До Риму? — спитав Борис-Палак, і було видно, що ся думка не нова для нього та разом з тим і вельми бажана. Мітрідат нічого не сказав понад сказане, скіфський цар поглянув на Діофанта й зрозумів, що той цілком згоден зі словами свого мечоносця. — Слова — полова, — сказав Діофантові, й се мало знакувати лиш одне: подібні розмови здобувають вагу тільки між царями.

Понтійський володар одкинувся на спинку м'якого стільця й заговорив швидко й пристрасно, й усі, й насамперед скіфський цар, аж роти пороззявляли, бо Мітрідат казав скіфською мовою, майже бездоганною полянською говіркою:

— Княже Борисе! Твій народ многий, і земля теж вельми многа, й коли ти би-с повідав мені, що всі царі, котрі пробували воювати вас, були биті, — я би-м повірив, бо відаю й про Дарія Персіянина, й про воєводу його Багабухшу, й про інчого воєводу, теж Дарієвого, Зопіра, бо все те я-м читав із писань грецьких лоґоґрафів. Усіх тих царів і воєвод ви-сте били на своїй землі, й коли… — Мітрідат повагався, тоді таки повів далі: — Й коли ваш кумир Юр Побідник не дав вам змоги над Філіппом, царем македонян, і над його сином Олександром, то се тому, що ви сте змагалися з ними на чужій землі. Так зумів передужити сильнішого за себе Антея Геракл, бо Антей одірвавсь од рідної землі, яка давала йому силу. — Понтійський цар передихнув і нарешті сказав те, задля чого витратив стільки слів і теплого духу з рота: — Понт не піде на ваші землі. Понтійському цареві треба інше, й вічі його звернені до Риму. Понтійському цареві потрібен друг, а не ворог у твоїй землі, бо немає в світі більшого ворога Римові за Мітрідата Шостого Великого Евпатора Діоніса.