Іван Білик - Цар і раб

Буря наздогнала їх уже в Пантікапейській, округлій, мов підкова, затоці, майже під берегом. Царські роби й навтіли почали витягати барку з рибою, а Мітрідат, який знову став махерофором Евґенієм, у супроводі своїх друзів подавсь у місто. Архелай пішов із ними й далі, бо вони жили в домі його рідної сестри, та коли глянув од хвіртки через дорогу, серце йому стислося. Смугастий жовто-зелений мур перегородив собою цілий світ, і на той бік Архелаєві вже не було дороги.

Се почуття володіло ним усі наступні ночі й дні, хоч би де бував Архелай і що робив, неначе він утратив щось найдорожче й утратив назавжди.

Наприкінці другої декади місяця елафеболіона, коли повернувсь із хорому на Царськім акрополі, мати сказала:

— Була сьогодні…

Архелай мовчки втупив ніс у фіалу з мітлотосом і не наважився глянути на матір. Кірія Галина, й він се відчував, намагалася бути безсторонньою, слово до слова переказувала свою розмову з Еленою, та в душі раділа зміні, що сталась у стосунках між закоханими, й се він теж добре відчував.

Так і не діждавшись приходу Архелая, шматована сумнівами, нещасна й закохана, сьогодні вранці Елена вирішила скористатись із давнього запрошення кірії Галини. Господиня зустріла її дуже привітно, вони навіть розцілувались при вході в гіменей, кірія Галина плакала, пригадуючи свою молодість і нещасливе кохання, відверто кляла Перісада, який послав її чоловіка на вірну смерть лише за те, що чоловік належав до давньої династії.

— Вище сотника Перісад нікого з роду Археанактідів не пускав, — сказала кірія Галина. — А коли в другий рік сто сорок дев'ятої олімпіади вчинили заколот сінди Ґорґіппії, він послав мого чоловіка туди. Двома діерами на наглу смерть.

Так, сказала вона потім, Архелай уже в свої двадцять п'ять носить хламиду сотника, але далі сього чину Перісад його не пустить, та й се вчинив не басилевс, а той варвар, Савмак, по суті роб.

— А хіба ж Архелай недостойний вищої шани? — мовби спитала в гості кірія Галина. — Чому Перісад не зробив лоґофетом Архелая, а зробив того смердючого роба, потвору, якої діти серед ночі жахаються.

То були вічні теми, й Елена набралася терпіння ще раз вислухати життєпис роду Археанактідів до дванадцятого коліна, однак господиня, обережно втираючи колись, певно, дуже гарні вічі полою хітона, раптом утратила балакучість, і се було знаком, що час іти додому. Елена чемно й тихо попрощалася, та у вухах їй, доки й ішла дугастою вулицею Восьмої тераси, бриніли Галинині слова: «А хіба ж Архелай недостойний вищої шани?»

Дурна я, дурна й нерозумна, думала Елена, проминаючи царські стайні та браму Царського пілона. Робі місце серед робів, а не на тій Восьмій терасі між евпатридами. Робі місце серед робів, повторила вона, ще нижче на вічі стягши намітку. Ті слова Архелаєвої матері стосувалися безпосередньо її, Елени, й тільки виховання спинило Галину сказати їй се відверто впрост.

Уже за царським пілоном, біля величної колонади Зевса Евпатора, хтось гукнув її на ймення, й Елена, струснувши задуму, обернулася. Гукав голощокий лоґоґраф Полікрат, а поряд із ним ішов деспот, великий лоґофет боспорського царя. Савмак був у простому гіматії, фарбованому сіробурим чорнилом каракатиці, незважаючи на свій чин, і коротенька русява борода його теж не була ознакою евпатридської крови. Елені здалося дивним, що євнух упізнав її серед десятків людей, бо з-під намітки в неї видніли самі очі. Проте вона спинилася, чекаючи, що скажуть царські чинці.

— Була в хоромі Аполлона Лікаря? — спитав євнух, тихо всміхаючись.

Елена зітхнула:

— Чому саме Аполлона Лікаря?

— Сьогодні його день, — відповів жоновидий царедворець, і їй майнуло, що ліпше було б і справді відвідати той уславлений хором. — А ми з деспотом ніяк не зберемося до тебе в гості, — з грубуватою безцеремонністю сказав євнух. — Правда ж, великий лоґофете?

Савмак змовчав, й Елена подумала, що все то — вигадка самого євнуха, проте чемно відповіла:

— Мій дім завжди відчинений для таких високих евпатридів. Заходь, лоґоґрафе, коли матимеш час. — Вона хвильку повагалась і глянула Савмакові в під самі брови сховані вічі: — Й ти заходь, деспоте. — Й, не помітивши, яким вогнем зблиснули його зіниці й пойнялися знітом щоки над темно-русою бородою, сказала: — Мені — сюди. — Й, кивнувши, швидко збігла сходами під колонаду хорому Зевса Евпатора.

Ся випадкова зустріч роздратувала Елену, й вона довго вдивлялася в морок хорому, й коли нарешті побачила в його густій глибині подобу Вседержателя, збентежено впіймала себе на тому, що думає про Савмака. Його молоде, пойняте втомою й геть негарне обличчя здавалось їй не таким потворним, як здавалося донині, вона спробувала навіть порівняти його з обличчям Архелая, тоді схаменулась і зашептала слова молитви до Володаря всесвіту: