Іван Білик - Цар і раб

— Слухай, гектарше! Хто зрадив одного, той зрадить і другого. Подивись на те весло. Бачиш? — Дорілай і досі грався важким дубовим веслом, — Людський череп крихкіший за вавілонську вазу…

— Те прислів'я, Мітрідате, складено для робів, а в моїх жилах тече кров царська.

Молодий понтійський цар, якого вперше назвали власним іменем, самовдоволено посміхнувся, й Архелай, і досі дивлячись через плече, був певен, що справив на нього належне враження.

— Ти се називаєш зрадою, — натхненно вигукнув він, — а я зву боротьбою! Коли вмирає котрийсь із роду Археанактідів, то заповідає синові разом із своїм робством люту зненависть до всіх, хто носить ім'я Спартокіда.

Відчувши в Архелаєвих словах і голосі надмір вогню, Мітрідат вирішив трохи його збити.

— Ми говорили з тобою не про Перісада, а про ту… жінку, — сказав він.

Архелай заціпенів од такого нагадування й не швидко здобувся на слові. Елена повчорашнього дня сама штовхнула його в обійми своєї невільниці й тим самим розв'язала йому руки. Я не хочу бути Едіпом, сказав він собі, й се означало, що загадки Сфінкса відтепер мусять розв'язувати інші.

— А чого ти сподіваєшся від мене, Археанактіде? — спитав Мітрідат Евпатор, і молодий гектарх відчув, що він не дарма назвав його не власним, а родовим ім'ям. — Діадеми своїх предків? А якщо я її тобі не пообіцяю?

Архелай із запалом проказав:

— Якщо я не поверну царську діадему своєму родові, то хоча б здеру її з голови ненависних Спартокідів, отих варварів скіфських! І я знаю, що ти допоможеш мені зробити хоча б се. — Потім тихо докинув: — Допоможеш за ту плату, що я тобі пропоную.

— Яку плату?

— Мій талант полководця.

Мітрідат весело й зневажливо зареготав:

— А звідки він у тебе? Ти його вспадкував од пращурів? Але ж їх Спартокіди передужили своїм талантом.

— Передужили хитрістю, — вточнив Архелай, однак не дуже впевнено, бо серед родинних переказів були всілякі, й за одним з них Спарток Перший виявився ліпшим державцем і ліпшим воєначальником від того Археанактіда, якого скинув з трону й посів його місце сам. Але за себе Архелай був цілком певний. Протягом усього навчання в ґімнасії та на палестрі він серед ефебів не мав рівних у знаннях історії війн і ратної справи. З ним міг помірятися силами тільки Савмак, але Савмака більше цікавили трагедії Софокла й мандри Геродота. Перісад лаштував його на придвірного лоґоґрафа й умисне віддав у навчання євнухові Полікрату, Архелай же сам, поза всіма палестрами й ґімнасіями, вивчав ратне ремесло, напам'ять знав перебіг кожної видатної битви, що принесла перемогу й Александрові Македонському, й Ганнібалові, й Сціпіонові, й усім іншим уславленим ратеводам давніх і новітніх часів. Сьогодні він уперше визнав се перед царем, у якого повірив і на якого міг покластись.

Уподовж тривалого мовчання Мітрідат не забув останнього слова й мовив Архелаєві:

— Хитрість, на твою думку, недостойна царя? — Архелай не відповів, се було б надто просто — зректися власного, не до речі кинутого слова, тож він лише стенув плечима. Тоді Мітрідат згадав ще щось і вже зі зле тамованим посміхом докинув: — Кажеш, коли не пощастить повернути діадему своєму родові, то бодай здереш її з недостойної голови Спартоюда… Нащо ж її здирати, Перісад і так не сьогодні-завтра помре й царем стане інший.

— Він скіф, скіф! — вигукнув пантікапейський сотник.

— Але ж не належить до ворожого тобі роду Спартокідів.

— Ти забув, Мітрідате, — сказав, не стримуючи голосу, Архелай, — що Перісад оголосив Савмака деспотом. А се означає, що всі Перісадові предки відтепер стають предками й Савмаковими!

Ся думка здалась Мітрідатові дуже цікавою, й він знову взявся дрочити самодур, прибравши найзнудьгованішого виразу. З Корокондамітського озера потягло свіжим евром, шелюги порізаної протоками коси зашуміли, над невидимою звідси Фанаґорією з'явилася вузенька чорна хмара, оторочена зверху білим накипом. Дорілай діловито вставив весла в кочети й сказав:

— Буря буде.

Мітрідат злякано втупився в почорнілу смужку неба над обрієм і заквапив білявого отрока:

— Давай же швидше! Й ти сідай за другий кочет, удвох! — наказав він Архелаєві.

Архелая здивувала така лякливість молодого понтійського царя. До берега було не більше тридцяти стадіїв, і якщо хмара, насуваючись із-від Фанаґорії, справді принесе бурю, то вони встигнуть випередити її. Се враз принизило Мітрідата в Архелаєвих очах і зрівняло з усіма смертними, тоді Архелай подумав, що володар могутньої держави, яка суперничає з Римом, не має права подитячому важити своїм життям, тож ухопив товстий комель весла обома руками, поклявшись берегти як самого себе людину, що відтепер має стати для нього дорожчою за всіх людей і кумирів.