Іван Білик - Цар і раб

Останні слова Мітрідат вимовив так тихо й з таким притиском, що князь Борис, якого греки звали по-своєму Палаком, аж нахилився до нього через обставлений питвом і наїдками стіл.

— Ти хто єси? — спитав він захриплим од хвилювання голосом.

Понтійський цар не відвів очей од князя Бориса, але жодне слово не зронилося з його вуст, міцно стулених, аж зблідлих. Ся промова важила для нього не менше, ніж для скіфського володаря, та він і сам не швидко стямився після своїх слів. Але я-м мусив їх колись вимовити, сказав подумки Мітрідат. А вперше вимовляти завжди важко.

Він упіймав себе на тому, що, взявши розгін, і далі мислить «по-скіфському», й се раптом зняло всю напругу, й він полегшено відітхнув і посміхнувся князеві Борисові ще блідими від хвилювання вустами, які почали аж тепер ледь-ледь червоніти. Не дочекавшись відповіди на своє запитання, князь Борис відкинувся назад і теж зітхнув, мабуть, пересвідчившись, що коли його співрозмовник скаже хто він є, то се буде лжею, зайвою й непотрібною лжею. Проте він сказав:

— Мовиш, яко правдивий полянський русин. Але я-м не полянського роду, я-м древлянин.

— Древляни й руси однієї кревности: сколоти, — завважив Мітрідат, і се не викликало сумнівів.

— Правдиво речеш: і древляни, й руси, й сіверяни, й кривичі та словіни, — всі ми — сколоти, всі, кого греки прозвали «скіфами», тільки навіщо ми про се говоримо? — Він глянув на Мітрідата довгим проникливим поглядом і додав: — Я йму віру Мітрідатові!

А потім лукаво посміхнувся.

Мітрідат відповів йому тим самим посміхом, згадавши руське прислів'я про слово мовлене й слово не мовлене. Його діло — питати, подумав він, а моє — мовчати. Бо се, певно, розумів і князь, і се мала значити його лукава посмішка.

— То що хоче Мітрідат од мене? — спитав Борис, і понтійський цар удруге пересвідчився в його вмінні читати думки в людських очах.

Мітрідат відповів, не дивлячись на своїх супутників, з яких тільки Архелай міг трохи знати «скіфську» мову:

— Бери собі Ольвію, й Херсонес, і всі городи та землі, що належать херсонітам: Керкенітіду й Красну Заводь, речену по-грецькому Калос-Лімен, а понтіфському цареві… — Мітрідат, аби й далі не сягати за натяки, говорив про свою особу невизначено, бо нинішньої розмови він не передбачив і не обдумав наперед. — …А понтійському цареві лиши Боспор з усіма городами й землями.

Почалися торги, й князь Борис похолоднів очима.

— Понтійський цар… — Він також уникав виразности. — Понтійський цар дає мені те, що я-м здобув од свого батька. Чи не є то дивина?.. — Князь Борис мало не назвав Мітрідата на ймення.

— Не є дивина, княже, — спокійно заперечив Мітрідат, усміхнувшись до князевого вагання. — Не є дивина, бо те, що належало… — він і сам мало не сказав «мені», — … що належало Мітрідатові од його вітця, тепер загребли римляни. Я речу про Велику Фріґію, княже, коли пам'ятаєш. Се сталося на твоїх очах.

Борис-Палак не міг сього не пам'ятати, бо замислився над сказаним, крутячи короткий, по-грецькому стрижений вус. На князеві була скіфська свита в срібних бляшечках і скіфські ногавиці, снуровані спереду від гомілки до стегон, але плаща в золоту проткань він мав грецького, й голову не брив, як його предки, пустивши довге волосся поза вуха. Скориставшись із того, що Борис на нього не дивиться, Мітрідат знову почав пригадувати, на кого він схожий, але Борис підвів очі, й у них була твердість.

— І все Боспорське царство належить мені від отця, — сказав він, а Мітрідат подумав, що в торгах настає рішуча хвиля й виграє той, хто виявиться гнучкіший. Думка була не нова, він виношував її вже п'ятий рік, задовго до тієї зими, коли переміг рідну матір та її хижих братиків. Перевага Мітрідата полягала в тому, що Борис-Палак тільки нині по-справжньому замислився над отак хитро сплутаним клубком. — То що ж я мати-йму від такого торгу? — спитав він упрост. — А чи мислиш, ніби я не здолав би-м отих нікчемних корсунян?

— Здолав би-с, — погодився Мітрідат.

— А того старого Перісада? Ще отець його почав платити дань моєму вітцеві.

— Й Перісада здолав би-с, — удруге погодився Мітрідат і сам спитав: — А коли Перісад сукупиться з корсунянами? — Він назвав херсонітів так, як допіру називав їх і господар сього дому.

Князь вельми зневажливо махнув рукою, й се переконувало: ні херсоніти, ні боспорити вокрем, ні всі вони разом не становили загрози для Бориса, й Мітрідат сказав те, що притримував наостанок:

— Княже, я читав у договорах Мітрідата Четвертого, що корсуняни вклали з ним дружбу й любов.