Валентин Чемерис - Ольвія

І це прозвучало переконливо, і перси — Ольвія це відчула — повірили їй.

Перські воїни про щось радились між собою. Одні показували руками на схід скіфських степів, інші на Ольвію і потім на захід, на ріку Істр…

«Хочуть мене везти за Істр, до своїх, — здогадувалась вона. — А для чого? Вони цікавились, скільки днів путі до Борисфену… Виходить, їм потрібна людина, яка б знала про шляхи-дороги Скіфії?..»

Чужинських воїнів було десять, дебелих, рослих, у круглих повстяних шапочках, у якихось вбраннях, схожих на хітони, тільки рукава аж до пліч були вбрані в залізну луску. Таких дивних панцирів, що захищають лише руки, Ольвія ні вдома, ні у скіфів не бачила. Груди їм захищали великі плетені щити, обтягнені шкурами, за спинами висіли луки із сагайдаками, кожний в правій руці тримав ще й списа.

Говорили вони на незрозумілій їй мові, лише старший — певно, десятник — чорнобородий здоровань із шрамом на носі, говорив із нею каліченою скіфською мовою.

Все сталося негадано.

На восьмий день путі від Борисфену на захід Ганус почав шукати кочовище Савла, котре, за його переконанням, мало бути десь тут у цих краях. Два дні носилися вони то вперед, то назад, то вліво, то вправо, але ні табору Савла, ні його табунів знайти не вдавалося. На заході, за рікою Істром, котра вже блищала вдалині, здіймалися дими, і вони дуже непокоїли Гануса. Він уже не дрімав у сідлі, як усі вісім днів путі од Борисфену, не мугикав про те, що подарує Савлу білолицю красуню, а все позирав на ті дими, що здіймалися хмарами, та вголос дивувався:

— Ой, багато ж там мусить бути людей, коли стільки диму до неба летить. А може, то й не дим, а курява?.. Тоді яка орда підняла стільки пилу?..

Ольвію теж почали непокоїти ті дими.

— Хто там кочує? — запитала вона.

— У цих краях кочує Савл і його племена. Але куди вони поділися — не знаю. Може, відкочували на кращі пастівники?.. А по той бік Істру живуть фракійці.

— Вони можуть напасти на скіфів?

— Хто?.. Фракійці?.. — зневажливо вигукнув Ганус. — Ха! Та скіфи їм відрізають кінчики носів, щоб вони не зазнавалися.

Але димів на обріях все більшало й більшало, і невдовзі вони вже зайняли півнеба.

— Ай, які недобрі дими! — хитав головою Ганус і злякано озирався навсібіч. — Мені вони зовсім-зовсім не подобаються!

Його слуга мовчав і, здавалося, не звертав анінайменшої уваги на ті дими… «Димить, то й хай димить, — говорив його вигляд. — А що за дими — хай хазяїн ламає голову. На те він і хазяїн!»

— Стривайте!.. — вигукнув Ганус. — Треба постояти і подумати, що нам далі чинити. Ніколи у тім краї не було стільки димів. Дивіться!.. — показав він рукою на ближній кряж, над яким стрімкими білими клубками піднімався дим. — То — сигнальний дим, — аж затремтів Ганус. — Там сторожова вишка. Коли дим здіймається над сторожовою вишкою — велика біда суне на Скіфію. Давно вже, ой, давно не диміли сторожові вежі. Я ще малий був, коли там в останній раз виростав стовп диму… Біда! Біда!.. До Савла вже не можна їхати, ще вскочимо у халепу. Савл, мабуть, уже й сам утік за Велику ріку, ось чому ми не могли його знайти. Зараз по всіх степах піднімуться дими. Треба повертати до свого кочовища і хутчіше з табунами відходити за Велику ріку. Так наші діди завжди робили, коли на заході здіймалися сторожові дими.

Що потім сталося, Ольвія гаразд і не знає, бо сиділа в кибитці, опустивши запону, й годувала Лікту, котра так недоречно розкричалася, а тому й не бачила, що творилося доокіл. Кибитка, здається, повернула назад. Це Ольвію занепокоїло дужче, аніж тривожні дими за рікою Істром. Досі вона не полишала думки про втечу і тільки вибирала зручну мить. За її підрахунками, звідси було вже не так і далеко до Понту. І вона почала схилятися до думки, що можна ризикнути, тікати навіть пішки. Днів за три вона дістанеться до калліпідів, а ті злі на скіфів за Тапурів напад, тож допоможуть їй дістатися до моря. Тому повернення назад, на десять днів путі далі від моря, аж ніяк не входило у її плани. Годуючи Лікту, вона з тривогою думала, що ж їй робити далі? На що сподіватися? Назад ні в якому разі повертатися не можна. Хіба, вибравши зручну мить, як Ганус та його слуга поїдуть роздивлятися дорогу, вистрибнути із кибитки і шмигнути у перший же яр чи байрак? А там, у високих травах, у яких і кінь міг сховатися, хай спробують її знайти! Чи почекати ночі, а коли вони заснуть, спробувати тікати, прихопивши коня. З конем було б надійніше, зовсім надійно. До того ж тлустий, лінивий Ганус міцно спить — штани з нього стягуй, не почує. А ось нелюдимий, мовчазний слуга його, здається, одним оком спить, а другим недремно слідкує за нею. Його не проведеш, на те він і слуга, щоб охороняти свого пана і виконувати доручене йому діло.