Валентин Чемерис - Ольвія

Та не встигла вона й догодувати дочку, як кибитка зненацька затряслась, і її почало кидати з боку на бік. У Лікти вислизнув із рота сосок материної груді, вона ображено заплакала, та матері в ту мить було не до неї… Так трясло, й підкидало, і кидало з боку на бік, що Ольвія зрозуміла: кибитка котиться навпростець… І, мабуть, ніким не керована.

Відкинула запону.

Гануса і його слуги, які невідлучно день за днем їхали позад кибитки, тепер не було. Воли бігли навпрошки степом, ревіли, а з передка кибитки стирчали ноги візника. Вони стирчали неприродно, і Ольвія, не роздумуючи більше й миті, притиснула дочку до себе і вистрибнула з кибитки. Пригинаючись у високій траві, кинулась у вибалок. Кибитка, поторохтівши, зникла у високій траві…

Притискуючи до грудей дитину, Ольвія бігла вибалком, наче хто за нею гнався, а куди бігла — і сама в ту мить не знала. Волосся вибилося у неї з-під башлика, падало їй на очі, вона нетерпляче відкидала його рукою і бігла, бігла, доки вистачило духу.

Коли вже й зовсім вибилася із сили, впала, довго віддихувалася, лежачи на боці, і несила було навіть поколихати Лікту, яка надривно плакала…

Яскраво світило сонце, у вибалку було тихо і мирно. Гули на квітах земляні бджоли, пурхали барвисті метелики. І Ольвія почала потроху заспокоюватись. Трохи вгамувавши дихання, Ольвія по схилу вибалка піднялася наверх, аби розвідати, що там діється і куди їй іти далі. Присіла у високій траві, виглянула, кибитки ніде не було видно. Осмілівши, Ольвія звелась на повний зріст, оглянулась. І тут вона побачила вершника, що мчав степом.

Вершник був їй незнайомий.

По тому, як він лежав у коня на гриві, обхопивши його за шию руками, а не сидів рівно у сідлі, вона зрозуміла, що з ним трапилась біда. І не помилилась: у спині вершника стирчала стріла. Переляканий кінь мчав степом навпрошки.

— Ей-ей!!! — крикнула Ольвія, кидаючись навперейми. — Постривай, я допоможу тобі!..

Кінь, вчувши людський голос, повернув до неї голову і відразу спинився. А може, його зупинив вершник. Коли Ольвія підбігла, вершник, впершись обома руками в шию коня, намагався звестись у сідлі, але руки його тремтіли й підломлювалися у ліктях, і він знову падав на шию коня. В його очах, коли він глянув на неї, вже стояв кривавий туман.

— Слухай мене… — прохрипів він над силу, і голова його впала коневі на шию. — Я із сторожової вежі… Устиг дим тривоги на кряжі пустить… Стрибнув на коня… з вишки… а вони — стрілу… Думав, домчу, але все… все… Стережись і ти… Вони женуться за мною… Їх десятеро…

— Хто? — крикнула Ольвія й оглянулась.

— Передай… скіфам, — прохрипів він і хотів було показати рукою на захід, але не зміг, бо в грудях у нього забулькало. — Біда велика… Хай Скіфія сідлає коней…

Зробив останню спробу звестися.

— Там… — знову намагався показати рукою на захід, — передай… хай на північ відходять… Багато їх… Ціла орда… Із своїм царем… Їх — як трав у степу.

Він заворушив губами, певно, щось говорив, але голосу в нього вже не було, і з рота у нього ринула кров. Він захрипів, дрож пробігла по його тілу, і він зсунувся з коня, важко впав на землю. Коли Ольвія підбігла до нього і підвела йому голову, він уже скляними очима дивився у небо. Вітер ворушив його закривавлену бороду, і здавалось, що скіф і мертвий намагається щось сказати… Ольвія підмостила йому під голову башлик і подумала, що так він і залишиться навічно лежати посеред степу, і ковила проросте крізь його череп і кості, і буде віками шуміти над ним протяжно й тривожно, наче співаючи вічну пісню степу.

Випроставшись, тривожно глянула на захід, де сіре громаддя диму затуляло півнеба. Куди ж тепер?.. Додому, до Гостинного моря, чи повернути до скіфів і застерегти їх про небезпеку?

Заіржав кінь загиблого, і Ольвія схаменулась. Треба щось робити… Тихо і невміло посвистуючи, як свистять скіфи, коли хочуть заспокоїти коней, вона підійшла до коня, погладила його по шиї, ласкаво гомоніла, дивлячись у великі вологі очі тварини:

— Твій господар залишиться лежати посеред степу, а нам, конику, треба застерегти скіфів од біди.

Притримуючи Лікту на грудях, сіла в сідло, взяла повіддя в руки і знову задумалась: куди ж повертати? І що хотів, що намагався в останню мить свого життя передати їй вершник? Хто поцілив його стрілою у спину? Від кого він утікав?

А може, там суне скіфська орда? Не поладили між собою скіфські вожді, от і спалахнула війна. Таке, кажуть, у скіфських степах трапляється часто. Але чому дими здіймаються на півнеба?