Валентин Чемерис - Ольвія

«Але ніщо так не піднімає дух воїнів, як битва», — подумав він і пустив коня з могили. Гвардійці розступилися перед ним, він промчав проходом до полководців, які вже чекали на нього.

— Готуйте військо, — сказав він їм, — у цій долині скіфи на власних шиях пізнають міць перського меча і руки, яка його тримає…

Того ж дня тисяча царських гвардійців, напавши на скіфський розвідувальний загін, в сутичці, ціною двох десятків «безсмертних» захопила одного скіфа.

Полоненого пригнали у перський табір на аркані, і всі збіглися дивитися на степовика, як на диво яке незбагненне, бо всім хотілося зблизька подивитися, а який же він, скіф? Бігли дивитися з надією побачити щось незвичайне, якщо не людину з рогами, то принаймні богатиря, а розходилися з розчаруванням. Скіф виявився дрібним на вигляд, такий собі звичайнісінький пастух, і нічого у ньому не було ось такого… незвичайного, як то вже говорили у війську про скіфів. Одне слово, не було навіть на що дивитися. І всі думали: а може, то спіймали і не скіфа?

Із полоненого зняли аркан і по знаку Гобрія завели до царського шатра, попередньо обмацавши і куртку його, і пояс, і штани.

І тільки полонений опинився у шатрі і глянув на царя царів, котрий сидів на похіднім троні, як гвардійці зашипіли до нього:

— Падай!.. На животі повзи до царя царів, дикун!

Але скіф відповів ледь насмішкувато:

— Хіба перси не відають, що добрий бог для стояння на землі дав скіфові аж дві ноги?

— Мерзенний!.. — люто прошепотів до нього Гобрій. — За неповагу до великого владики ти поплатишся головою!

— Головою — то й головою, — безтурботно відповів скіф. — Я торгуватися не люблю. Та й до всього ж я ваш гість.

Лівий кутик уст царя смикнувся, і він ворухнув бровою. Від полоненого всі відскочили: і Гобрій, і гвардійці. Цар пильним, не без цікавості поглядом розглядав свого «гостя» і скептично кривився. Дивуватися не було чому. Перед ним стояв низькорослий, навіть дещо малий, вузькоплечий, кістлявий чоловічок. Дрібний, непоказний, незнатний і, напевне ж, небагатий. Ношена куртка в кількох місцях пропалена вогнем, на ліктях дірки, заяложені штани з вистрьопаними холошами, сап'янці з дірками. Борідка ріденька, руда, очі безжурні, веселі. На носі й щоках — ластовиння. Як у жінок. Одного вуха немає, тільки дірка…

— Де позбувся вуха? — дещо добродушно запитав Дарій.

— Хазяйський жеребець одгриз, — так же добродушно, навіть аж безтурботно відповів скіф. — Ох і лютий же! Всім жеребцям жеребець.

— Як лютий, значить, справжній кінь, — одказав цар. — Я люблю лютих коней за те, що вони… люті.

— Ми й лютих коней укоськуємо! — дивлячись царю в очі, відповів полонений, і це Дарію не сподобалось.

Запитав сухо:

— Ти хто?

— Скіф, — охоче відповів полонений і в свою чергу поцікавився: — А ти хто?

— Перс!!! — не втримавшись, крикнув Дарій, бо його вже починала дратувати така поведінка цього непоказного чоловічка. — Перс я! Син перса!

— Перс — то й перс, — знизав плечима полонений. — Тільки ж чого кричати? Я ж не кричу на тебе, що я скіф?

Дарію на якусь мить забракло повітря, але силою волі він стримав себе і процідив крізь зуби:

— Я дуже радий, що ти скіф!

— То ти, напевне, з радощів бігаєш за нами степами? — заусміхався полонений. — Геть усі трави своєю ордою витовк.

— Ти звідки такий… веселий?

– Із Скіфії, царю.

— Знаю, що із Скіфії. Де твоє кочовище?

— Там, на заході, — махнув скіф рукою. — На березі Маленької річечки, що тече через толоку із старими вербами.

— На березі Маленької річечки, кажеш? — мовив цар. — Воно й по тобі видно, сам ти маленький.

— Малий, — охоче згодився полонений. — Не вдався ростом. Але наша Маленька річка впадає у дуже Велику ріку. Так і я… Сам маленький, а народ мій великий.

— Ти, я бачу, балакучий, — повільно тягне цар. — Все знаєш.

— Авжеж, дещо знаю.

— Тоді скажи, де початок і де край вашим степам?

— Там, де сходить сонце, початок, а там, де воно заходить, — край. — І, помовчавши, додає: — Тільки не йди, царю, на край, бо не повернешся назад. Ми не любимо непроханих гостей.

— Не любите, так бийтеся! Ви — боягузи. Ви втікаєте від перських мужів, як собаки від вовків.

— Ми втікаємо, а ви бігаєте за нами, — безневинно посміхається скіф, і очі його повні насмішок. — А ти, царю, спробуй нас наздогнати.

— Ви підступно воюєте з нами! — не стримавшись, кричить цар. — Ви підло отруюєте воду в колодязях!

— Воюємо, як уміємо, а що воду отруюємо, то… не пий. Ми тебе в гості не звали.