Валентин Чемерис - Ольвія

Дарій зовсім несамовитіє і хапається за руків'я меча, хоч через мить і шкодує за цей свій жест.

— Дай і мені меч, щоб і я мав за що хапатися, — раптом каже одновухий скіф.

— Ти й так загинеш від перського меча!

— Але, стративши мене, ти все одно не здолаєш Скіфії.

— Хто ваш цар? — уже спокійно питає Дарій, намагаючись придушити в собі спалахи гніву.

– Іданфірс.

— Не чув про такого.

— Не чув, а віднині знатимеш.

І Дарій подумки згоджується, що віднині він знатиме, хто такий Іданфірс, — стара хитра лисиця.

— Що ж, скіф із Малої річки, жити хочеш?

— Жила б Скіфія, а я собі місце і на тім світі знайду.

— Похвально, — згоджується Дарій. — Відповідь достойна воїна. Тебе як звати, невдатний із себе, але мужній духом скіфе?

— Спаніф. Пастух я.

— Тоді скажи, пастуше Спаніфе, де ваша сила?

— Наша сила?.. — Скіф шкребе пальцем у своїй рудій борідці. — Як тобі розтовкмачити… — І рішуче додає: — Так тому й бути. Дай мені меч або хоча б акінак, і я тобі покажу, де наша сила.

Гвардійці, котрі стояли позад скіфа, взялися за руків'я мечів.

— Не бійся, царю, — насмішкувато кидає полонений. — Сам-один я не в силі упоратися із твоїм військом. Бо воно у тебе не тільки велике, а й, ніде правди діти, відважне.

— Гм… — Дарій повертається до Гобрія: — Ану, кинь йому свій меч, подивимося, чи він хоч уміє його тримати в руках.

Гобрій вихопив свій меч з піхов і з презирливим жестом кинув його полоненому. Той схопив його на льоту, попробував лезо на ніготь і лишився задоволеним.

— Замашний у тебе меч, знатний перс, — сказав він. — І гострий, сам у тіло лізе. Я все життя мріяв мати свій меч, але так і не добув його.

І зненацька, щось різко крикнувши, Спаніф змахнув мечем і застромив його собі у живіт.

Перські воєначальники оціпеніли, гвардійці рвонулися уперед і застигли вражені.

Спаніф стояв перед Дарієм, ледь зігнувшись, і в його очах клекотіла така ненависть, що Дарій здригнувся.

«Падай!.. — подумки сказав він. — Падай же…» І ще подумав, що цей скіф дуже схожий на того сака із берегів Яксарту…

Скіф ворухнув закривавленими губами, і з кутика його рота потік червоний струмок.

— Ти, царю, хотів знати, де наша сила? — захрипів він, важко дихаючи, і, висмикнувши меч, кинув його під ноги цареві. — Ось де наша сила. Забирайся геть, чужинський царю, коли хочеш живим повернутися у свою Персиду. А меч… меч у вас, перси, хороший… Все життя мріяв мати такий меч…

Захитавшись, скіф зробив було крок до царя, але ноги його підломилися, і він важко впав на правий бік.

— У мужності цьому малому скіфу не відмовиш, — сказав Дарій і перевів погляд на скіфа. Той лежав на боці, трохи підігнувши під себе ліву ногу, а праву руку викинув далеко вперед, наче він хотів дістати царя. І дивився на персів відкритими застиглими очима.

— Тепер я зрозумів, хто такі скіфи. Вони дуже схожі на саків, — сказав Дарій і кивнув на труп. — А цього… малого скіфа із Малої річки поховайте із військовими почестями.

Перським воїнам варто брати приклад із цього непоказного і невдатного на вид скіфа, як треба бути мужнім.

І так було вчинено, як велів перський цар, і малого скіфа із Малої річечки, що впадає у Велику ріку, було поховано з усіма військовими почестями.

Ні світ ні зоря, коли Дарій ще лежав, накрившись теплим вовняним плащем, його розбудив Гобрій. У шатрі було напівтемно, тільки тьмяно блимали мідні світильники, у яких у жиру плавали ґноти. Незважаючи на ранній ранок, у таборі стояв шум, чулися крики, іржали коні, кричали віслюки та мули, ревіли верблюди.

— Великий царю! — Гобрій — а тільки він один міг так рано розбудити царя — опустився біля непорушного Дарія на одне коліно. — Не гнівайся, що посмів потривожити тебе так рано — нові вісті.

— Знатний Гобрій хотів сказати: погані вісті? — чистим голосом, наче він і не спав, перепитав цар, не дивлячись на Гобрія і не встаючи. — Звідтоді як ми перейшли Істр, я вже звик до поганих вістей. Говори, я слухаю.

— На схід від табору виявлено велике скупчення скіфів — кінних і піших. — Гобрій помовчав, чекаючи, яка буде реакція царя, але цар мовчав, і Гобрій, зітхнувши, продовжував далі: — Кіннота кочівників вишиковується у бойові ряди.

Цар мовчав і не озивався з-під вовняного плаща.

Гобрій помовчав і зрештою делікатно й обережно кашлянув, аби нагадати про себе.

— Ти мене надто рано розбудив, Гобрій, — невдоволено озвався Дарій. — Чого хочуть скіфи?