Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– А я і не збираюся її втрачати, – не повертаючи голови озвався Тарас. – Щоб нас не чекало, а тільки вдвох маємо вирушати. А ви, дядьку Омельку, про свою думаєте? Коли ви з нею побралися, щасливі були?

– Не без того. Молодий був, а молодість завжди щаслива – яке б життя не було. А побрався я з нею рано і давно. Як прийшов мені час, записали мене, як у нас і водиться, на козацьку службу. А коли козак, то й женитися можна. Тож ставши козаком, не довго думаючи, батькові в ноги поклонився: женіть мене, тату!.. «Як приспічило, – каже батько, – то й женю. Козаком уже став, чому й не женитися, га?..»

А дівчину собі я назнав ще раніше – із сусідньої станиці. Запала вона мені в серце, марив нею. Не я буду, думав, – як не заберу її собі. І забрав… Батько мій вибір схвалив. Ми із Зимовейської станиці, вона із Есаулівської, дочка тамтешнього малоросійського козака Дмитра Недюжева. Маленький такий був козак, на вигляд – як підпарубчак. На силу не дужий був, хворів. Тож його донці й прозвали не дюжим. Ну, не дюжий, то й не дюжий… Але прізвисько те й прилипло до Дмитра і став він Недюжевим. А дочка в нього – нічого – вдатна із себе, статна. Міцна дівка. Голосиста! Як заспіває малоросійської пісні – душу з тебе вийме. Парубки й козаки за нею бігали, хоч вона і з бідного роду. Але я всіх випередив і перехопив дочку Недюжева. І стали ми із Софією…

– Жити-поживати? – Тарас зацікавлено повернувся до Омелька і, лежачи на животі в курені, підопер руками щоки, не спускаючи очей з донця – страх як любив слухати розповіді старших про життя-буття. А особливо про те, хто як женився, де хто яку назнав…

– Жити-поживати, кажеш? – Омелько, захопившись спогадами, схопився й сів. – Воно б такечки й годилося б молодим: жити-поживати та коханням коханню радуватись, але… Хіба козаку дадуть потішитись жонушкою молодою? Пожив я з Софією після свайби аж… аж цілий тиждень! Не більше не менше.

– Чого так?

– А того. Мене – гоп! – і спорядили в пруський похід. А далі… Далі, як у вашій же, вкраїнській пісні співається, – Омелько на мить задумався і впівголоса заспівав:

– Отак і зі мною вийшло. Тільки я казав «Прощай» не дівчині, а вже дружиноньці своїй молодій і коник мене поніс не за Дунай, а в інші краї. А решта, як у пісні:

Тарас сів біля Омелька і собі підхопив пісню:

І здавалося йому, що то він їде на війну і прощається з Оксаною, і Оксана білі ручки ломить, з плачем проводжаючи Тараса в далекий похід:

– Ось таке прощання і мені випало, – розказував далі Омелько, як вони відвели душі піснею. – Через тиждень, як побралися ми з Софійкою. Пішли донські козаки з царевим військом в Європу і я з ними. Тоді така зчинилася катавасія… З одного боку Австрія, Хранція, Росія наша, Іспанія і, кажись, Саксонія та Швейцарія (назви тих чужоземних держав Тарас чув чи не вперше і все дивувався: і як це простий козак Омелько Пугач їх пам'ятає? Але ж і пощастило чоловіку – півсвіту пройшов, див усіляких надивився!), а з другого – дай Бог пам'яті – Прусія, Англія, значить, і Португалія. І почали вони молотити одна одну!.. [2] Ідеться про Семилітню війну 1756—1763 pp. Руський цар і послав своє військо на ту молотьбу. Так я й побував у світі широкому, у загряницях, Європах тамтешніх погуляв. Ваші козаки з царевим військом тоді теж воювали – Київський полк, Ніжинський, Чернігівський й Чугуївський, кажись. Повоювати довелося добряче, але ж і прусаків добряче побили!.. У Берліні німецькому я був, та й інші міста брав. Як подався на війну, то додому повернувся через три роки після весілля. Правда, мене іноді з війни посилали на Дон з різними військовими дорученнями. То я, будучи на Дону, на нічку бувало й заскакував у рідну станицю до жіночки своєї молодої… Так ми прихватком за три роки й прижили сина Трохима та дочку Горпину. На нічку заскочу, а коли вдруге з'явлюся, уже дитьо в люльці. А як з війни повернувся, то Господь мені послав ще одну дочку Христину. Так і маю ниньки сина і двох дівок. Але виростали вони без мене. Бо я знову подався – не зі своєї волі, знатьця, на війну – русько-турецьку. У 1770 році під Бендерами отримав чин хорунжого – вроді як молодшим козацьким офіцером, значить, став.