Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Боже, їх треба порятувати, – схопилася дівчина. – Доки ще не пізно… Без Тараса мені не життя.

Квапно зодяглася, вибігла у світлицю. Навстріч їй з лави піднявся козак.

– Куди? – загородив рушницею дорогу. – Пан осавул велів до ранку нікого не випускати з господи. – Позіхнув, додавши. – Іди собі, дівчино, спати, бо вже світає…

– Та що ж це таке? Уже з рідної хати не випускають!

– Моє діло маленьке, – знову позіхнув козак. – А тілько пан осавул велів тебе кріпко оберігати. Донця, каже, викрали, то й Оксану з-під носа поцуплять…

Оксана метнулася назад у спочивальню, впала на постіль і затряслася від плачу… Таки й справді все вже було втрачено: кохання, щастя, Тарас, і – воля. Що ж тепер буде, що ж тепер буде… Ще й свати сьогодні прибувають з далекої Самарської паланки – о, Боже, Боже, спаси й помилуй! Краще в Кальміус головою, як за нелюба віддаватися!

Тарас проснувся раптово, як з води вирнув. Донець ще спав, хропів розкотисто і вільно – як у себе вдома. Щасливець! Усе йому ніпочім. На все в нього бадьора відповідь: ми своє ще візьмемо!.. Він, може, й візьме, а чого чекати йому, Тарасові? Доки засватають його Оксану і заберуть в далеку Самарську паланку, як на блюді піднесуть тамтешньому багатому сотникові, синові вельможного і владного полковника? То чого чекати? Часу на чекання вже немає. Сьогодні – останній день. А там – кінець світу. Для нього.

Сторожко прислухався. З очерету неслося глухе: бу-у, бу-у, бу-у… Водяний бугай у воду дме. День мав бути гарним, гожим та не для всіх щасливим. Але це вже кому як поталанить, кому яка доля випала.

З куреня видно шмат води, далі – очерет, а ще далі – берег. Високий і крутий, і розлогий дуб над самісінькою кручею. Коли восени з нього сипляться жолуді, то котяться з кручі і булькають у воду, наче діти стрибають…

На мілководді біля острова стояла на одній нозі біла, як сніг, чапля, така гарна, як наче з іншого світу, де немає зла і насильства, а всі Божі створіння радуються життю і світ собою прикрашають. Витягнувши довгу, наче виточену шию, вона до чогось прислухалася, і це Тараса трохи насторожило. У прибережному вербняку голосно кувала зозуля – можливо, чапля рахувала собі літа? Та ось зозуля вмовкла раптово, ніби вичерпавши запас літ, і чапля відразу ж полетіла, неспішно махаючи білосніжними крилами і здавалося, що там, де вона пролітала, світ ставав кращим.

Тарас натягнув на себе ще вогку сорочку та штани і виліз з куреня. Був ранній ранок, Кальміус парував, туман густо набився в очерет і клубками котився над водою… Дід Видра, згорбившись, сидів біля багаття й дерев'яною ложкою з довгою ручкою помішував у казані варево. На увесь острів пахтіла каша й Тарас відчув голод. За вчорашній день ні ріски в роті не мав.

– Проснувся, козаче? – не повертаючи голови, озвався старий. – Якраз вчасно, каша умліє, тож будемо снідати.

Тарас щулячись від ранкової свіжості, підсів ближче до вогню, з насолодою вдихнув смачну пару.

– Пишногубий не почастував? – у вуса посміхнувся дід.

– Почастував, але кулями…

– Хто на що не скупий, – мовив старий.

Був він маленький, сухенький, увесь, як чапля білий-білий. І голова, і борода, і сорочка. З весни й до перших морозів ловив в Кальміусі рибу (а її там!), від роду вдався неговірким, відлюдькуватим, тож уподобав пустельний острівець на Золотій Річці і до людей рідко потикався. Але щодо рибної ловлі, то в цім ділі він був великим мастаком. «Хапає рибу, як видра», – казали про нього в слободі, тож до старого й прилипло навіки: дід Видра!

– Уночі як? Було тихо? – спитав Тарас.

– Та вроді… А твій товариш звідки?

– З того боку, – показав Тарас на протилежний берег.

– Донець, значить, – підсумував старий і по хвилі: – Уранці, ще ти на боковеньці перебував, донським берегом п'ятеро на конях гуцикали. Біля слободи перевозу гукали.

– Чи ж бува не за ним? – спохмурнів Тарас. – Він ледве спекався погоні, хоч кулю на прощання й відхопив. То куди ж нам тепер?

– Світ широкий і, кажуть, не без добрих людей.

– Кажуть, та тілько де вони, добрі люди? Хто підкаже?

– Не журися, знайдуться й добрі люди. Як сам будеш добрим, то й до тебе по-доброму будуть ставитися. За добро добром віддячуватимуть.

– Ой, діду, не про себе думаю.

– Оксана з мислі не йде? – поспитав дід і сердито додав: – Що то за любов у чортового батька, як ви не зуміли її від лихих людей відборонити? То Бог вам випробування посилає, а ви…

– Хоч ви не мучте, діду!

– І то діло, – згодився старий. – Буди свого товариша та біля каші заходимося. А там, як сліпий казав, побачимо.