Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Треба було квапитись – ранок не за горами – на сході вже почало ледь-ледь світліти.

Тарас підійшов до частоколу з боку річки, де був потаємний лаз, відсунув обапол і боком протиснувся в осавулову фортецю. Прислухався. Ніби тихо. Вирачкував з бузку і звівся на ноги. Знову прислухався, сюди й туди сторожком поводячи вухом. Нечутно ступаючи, крався попід стайнею, перебіг до дровітні, а звідти поза льодовнею обігнув куховарню й опинився біля комори. Трохи постояв, сторожко прислухаючись. Подвір'я спить, певно задрімав і вартівник. Тарас намацав на дверях замок, похитав його – де там! Тоді майнув до воловні, там біля возів лежали ярма, шаснув руками й намацав заніз. Мигцем до комори, ще раз озирнувся, прислухаючись. Пора. Передранковий сон у всіх міцний. У вартівника теж. Устромив заніз у пробоєць і з усієї сили наліг – раз, вдруге. Пробоєць і не думав зрушувати, а заніз не витримав, почав гнутися… Тоді повернув його другим боком і знову, що було сили наліг… Пробоєць нарешті скрипнув, зрушився й повільно пішов з одвірка. Ось уже й замок з пробойцем у руках, відіклав його вбік, обережно, аби не зарипіли двері, прочинив їх і шмигнув у комору.

Темінь, хоч в око стрель.

– Ей, – шепотом озвався парубок, – є тут хто живий? Це я, Тарас… Хочу звільнити вас, дядьку Омельку.

– Тута я, відпочиваю в пана осавула, – почувся бадьорий голос з кутка, з глухої пітьми. – Проходь, ить гостем будеш.

– О, то вас, дядьку Омельку, як немовля спеленали…

– Лежу, як у братніх обіймах.

Тарас поперерізував ножем вірьовки, донець якусь мить розтирав затерплі руки – у пітьмі біліла його сорочка.

– Спасибі, козаче, за волю, відчував я, що ти прийдеш на допомогу. Виходить, ти мене вже двічі порятував, а я тобі ще й не віддячив.

– Потім будемо в ціні сходитись, – заквапився Тарас. – Пора нам звідсіля, з гостинних хоромів пана осавула вибиратися, бо ранок уже ось-ось. По той бік Кальміусу починає схід рожевіти. Доки не задніло, мусимо подалі від слободи відійти. Гайда, дядьку. Іти зможете?

– Як треба – то й побіжу. Не звикати, половина життя мого минула в бігах. Усе бігаю, бігаю, ніяк ить не набігаюсь!

– Сюди, тут лаз…

Нечутно поминувши куховарню і льодовню, тільки-но порівнялися зі стайнею, як наче з-під землі перед ними виросла людина з рушницею в руках. Зіткнулися так близько, що тікати вже не було куди. Тарас, не давши опам'ятатися вартівнику, який саме зібрався розстібувати собі ширінку, тож був зайнятий сим важливим ділом і не загледів нападу, вхопився за його рушницю, рвонув до себе й одночасно вдарив заспаного вартівника ногою в пах. А зверху, по голові його садонув своїм кулачищем ще й донець. Вартівник і не охнувши, впав.

– До ранку очумається, а ми – берімо ноги в руки, – Тарас прихопив рушницю, кинувся за стайню, донець за ним.

Але вартівник на диво швидко отямився і закричав-загаласував:

– Ряту-уйте-е!!! Пукавку відібрали!!! Стріляй хто може-е…

Десь збоку бабахнуло і так лунко, що аж виляски понад Кальміусом шугнули. Шукати лаз у бузку вже не було часу. Це зрозумів і донець. Він став під частоколом, уперся в нього руками.

– Хутчій на спину, а потім зверху мені пособиш!

Стрибнувши йому на плечі кішкою, Тарас виліз на частокіл і подав донцю рушницю, той ухопився за цівку. Тарас потягнув його, але сам ледь було не звалився з гребеня частоколу. Омелько впав. А на хуторі вже стояв ґвалт, чулася тупотнява ніг, якесь гупання. Тоді Омелько, розігнавшись, стрибнув і вхопився руками за край частоколу, Тарас підхопив його, тягнув щосили, але ноги донця лише сковзалися.

– Сюди-и!.. – почулося десь поруч. – Тут вони, харцизяки!!.

Гахнув постріл. Від яскравого спалаху Тарас на мить осліп. Куля, вдарившись в обапіл, засипала його трісками. Оглушений і засліплений, Тарас звалився по той бік частоколу, Омелько Пугач стрибнув за ним, упав, покотився, але схопився і зашкутильгав. Тарас біг не кидаючи рушниці. Десь уже іржали коні, чувся тупіт копит.

Утікачі пробігли вербняком понад річкою.

Чавкало і хлюпало в траві, кущі порскали на них водою.

– За мною, дядьку Омельку! Не відставайте. Тут є одна місцина. Коли встигнемо – урятовані.

Ускочили в зарослі рогозу, під ногами забулькала вода. Чавкала болотяна жижа, осока різала руки, але втікачі ні на що не звертали уваги. Далі вже брели, розсовуючи болотяні зарослі, плутаючись у плетиві коріння. Усе вище й вище піднімалася вода. Ось вона вже сягнула пліч, шиї…

– Далі – плавом… – шепнув Тарас.