– Було… – зітхнув Омелько Пугач, – отамана свого стукнув.
– Як це ти… Отамана? Обамбурив? – звів брови осавул. – Не думаю, щоб це йому сподобалося.
– Ого, ще і як не сподобалося, тому й мусив тікати.
– І за віщо ж ти його?
– Та так… Стукнув для користі діла, а він візьми і вріж дуба!
– Еге-ге-ге!.. – насторожився Пишногубий. – То ти, виходить, птаха стріляна?
– Атож. Пугач – птах нічний і хижий до всього ж.
– А чи відомо тобі, птиця хижа, нічна, що старшина нам, козакам, самим Богом дана?
– Про мене хоч хай і чортом, аби лишень правду шанувала та козаків своїх не притискувала, старшина, дарована, як ти кажеш Богом. І щоби не оббирала їх, значить, на рибних промислах!
– Еге-ге-ге! То ти, виходить, харцизяка-розбіяка? Прибив отамана, з-під шибениці дьору дав і хочеш, аби я тебе у своєму зимівнику прихистив? Аби ти й моїх козаків до бунту проти старшин підбивав?
– Як пан осавул заслужить, вони й самі дадуть йому по мармизі.
– От що, донський служивець. За правду ти постраждав чи не за правду – не моє се діло. У мене своїх клопотів повно. Хай ваша донська старшина й розбирається. А ти, козаче…
– Взагалі я козак, хоча й маю чин хорунжого.
– Овва! Ти вже, виявляється, й хорунжий?
– Хорунжий. Що ж тут дивного?
– Це ти щойно придумав чи раніше? Якийсь гультяй-горопаха і – хорунжий? – не йняв віри Пишногубий. – Заливай та міру знай! У нас хорунжий так навіть до генеральної старшини належить. А ти… Чийсь збіглий хлоп. Хоча… Який же ти хорунжий – сотенний чи й полковий?
– Полковий.
– Бреши більше! – підморгнув Савка. – Ти такий же полковий хорунжий, як я, приміром, гетьман. Та ж чи ти хоч тямиш, що таке чин хорунжого? Це ж перший офіцерський чин у козаків московського царя. А ти хто? Кріпак? Збіглий холоп якогось руського пана? Розбійник з великої дороги. За віщо ж ти хоч відхопив такий чин?
– Та вроді як за хоробрість.
– Де? Біля молодиці? Чи на грабунку?
– У війні з турками.
– Овва! З тобою балакати, що проти вітру, даруй, сцяти. Затям, я розбійникам та вбивцям притулку не даю. Я з татарами рубався, але розбійників не переховував. – До козаків: – Ану скрутіть руки збіглому харцизяці!
– Спершу нагодував, а тепер руки скручуєш? – наче аж дивувався донець, як йому в'язали руки. – М'яко стелив та…
– Поспиш і на твердому, бо не панського роду, – відмахнувся осавул. – Віддам я тебе донському уряду і хай він розбирається, що й до чого. Чи на шибеницю тебе чіпляти, чи на коня садовити. – До козаків: – Запріть його в коморі! Та пильніше під арештом пильнуйте!
– Овва! Обрадував, – насмішкувато вигукнув Омелько. – Відправляйте мене під арешт – чи мені звикати? Де я вже не сидів, посиджу ще й у вас. Я, абись ви знали, все життя своє або козакував-воював, або сидів у холодній, у темній, у буцегарнях, арештантських, гауптвахтах, у каталажках, людоморках, острогах, сибірах, у тюрмах-тюрягах, у фурдизі-хурдизі, в ямах… Садовіть ще й ви у свою кутузку. Я звідусіль утікав, посиджу ще й у вашій цюпі та дасть Бог і втечу, бо як же інакше, га?
– Чули, чули? – загаласував Савка. – Пильніше чатуйте, бо й заправду драла дасть.
– Утечу, пане осавуле, утечу як пить дать! Трохи одпочину в тебе під замком та й візьму ноги в руки. Я довго не тримаюся одного місця. Навіть біля жінки не тримаюся, усе мене, окаянного носить і носить. Від Дону до Берліна, а оце й до вас занесло.
– А ми й не будемо тебе довго тримати, ми тебе хутчій передамо твоїм. Отим, що вже тобі й шибеницю приготували!
Донця потягли до комори, осавул хотів було йти до хати, аж у хвіртку несамовито затарабанили.
– Хто там і якої трясці? – крикнув Савка, мацаючи в себе пістоль за поясом.
– джура пана полковника.
– Ану відчиніть, – велів осавул челяді й небавом у двір ускочив на коні джура кальміуського полковника.
– Кепські вісті, пане осавуло. Ваш табунник Тарас Кожум'яка в липняку штрикнув ножем підосавула Вихреста.
– На смерть?
– Та, кажись, ні. Пан підосавул ще матюкається і злий яко хорт. А пан полковник відрядив козаків на пошуки розбійника. І велів, аби й ви відрядили своїх людей і щоби сьогодні Кожум'яка був пійманий і в буцегарню припроваджений.
– Передай панові полковнику, що я нагально пошлю своїх козаків на пошуки й лови Тараса, – і джура зник за частоколом.
«Еге-ге-ге, он воно на що закандзюбилося? – стривожено подумав осавул. – Ні, таки правда, що Тарас відьмак! З мішка виліз, підосавула ножем штрикнув. Коли б і мені лиха не натворив! Підосавула хай хоч і дідько хапає чи хапун який, а я з Оксаною – пропав!..»
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу