Василь Барка - Рай

Якби хто-небудь повів прожектором через надбережжя, тоді в димчасто-сліпучій смузі означились би також два суб’єкти в кепках, з руками, позакладуваними в кишені. Суб’єкти стояли осторонь; вони самі хотіли бігти на крик, та, порадившись пошепки, відійшли до міста.

Учасники пригоди з дуелем обшукували берег, нишпорили між кущами, заглядаючи туди й сюди, водили поглядами навколо: нікого нема.

Байдужа ніч дрімала над піскуватими горбами, над глинистими вибоїнами, над хлюпотливою чорною водою.

Нікогісінького живого поблизу!

— Хтось дурня строїть, — кинув Серпокрил. — Хотів пожартувати з нами і все.

— Не думаю. Так кричать лише тоді, коли вмирають: я чув не раз, — заперечив Астряб.

— Візьміть мою швайку, Іоно Івановичу!

— Давай, давай, любий чоловічку! — замурмотів Лотосов, беручи в Серпокрила шпаду і зразу ж віддаючи Астрябові.

Антон Никандрович мовчав. Був розгублений і страшенно неспокійний. Астряб і в нього забрав шпаду. Загорнув зброю в матерію, що подала Ольга.

— Недобрий час, ох, недобрий час! — побивався Лотосов, смикав собі бороду. — Боюся води, страшна вода…

Уб’ють — і кінець; у воді поховають. Хто розшукає? Вода все відносить, гріх до моря відносить. Боюся!..

Постояли хвилин з п’ять; знову розглянулися на сторони, тоді пішли до міста.

Коло затону Лотосов став бурмотіти.

— А біда — це ворон… береглися б його; одні хай так ідуть, а другі хай так ідуть. Бо гляди, натрапимо на біду. Вона близько ходить!.. От-от підскочить. Крилами вдарить в обличчя. Одні хай так, а другі — так…

Показує нарізно руками Лотосов.

Олександер, взявши Ольгу під руку, запропонував зробити справді так: розійтися двома групами на сторони.

— Ми втрьох: Антон Никандрович, Ольга і я, повернемо направо, до водогону, а ви вдвох — наліво, до пристані.

Так вони і зробили; на своє щастя, — зробили так.

Кинувши шпадки через замкнену хвіртку, Олександер узявся за чотиригранні прути.

— Одна хвилина! — сказав Антонові Никандровичу і Ользі. Переметнувся в темний двір.

Дві велетенські псюки здалеку відчули, що хтось непрошений у дворі; лементнули і поплигали до хвіртки.

— Фсі! фсі! — подав знак Олександер, і тоді, в припливі емоцій, холодноносі та м’ягковухі почали чіплятися лапами за рукава і, користуючися з невидимости, лизати обличчя знайомому гостеві. Олександер по-приятельському взяв їх за шиї і понахиляв до землі, а вони аж загупали хвостами в такт по споришу; вирвалися — помчали наперед, хто ота й як вистрибуючи в темряві.

— Хто там? — спитався крізь вікно Адам Скаржинський, коли почув ритмічний стукіт у віконницю.

— Я, Олександер.

Спершу привітали двері своїм дерев’яним шепотінням, а потім і сам господар, який відразу ж поцікавився:

— Спинили?

— Справа благополучно провалилася через нещастя…

— Сядьмо! І я слухатиму.

Олександер поставив замотані шпадки в куточку і лаконічно оповів про дуель та крик.

Скаржинський світнув очима з прямокутних щілинок; стягнув губи, мов бронзовий кисет на шнурок, і мовчить. Підводиться з табурета, походжає, зчепивши руки за спиною.

На столі красується кораблик. Олександер прив’язується до нього очима. Кораблик завбільшки як лебідь. Обрисами щогол та линвочками, якими вони обсновані, нагадує цілий жмут ліній готичного храму, кинутих у небо. Вітрила, невеличкі, гостріють чайчиними крильцями, пнуться голубиними грудьми: такі празничні! Борт оздоблений різьбою

Спереду на кораблі стоїть Спаситель — показує дорогу. Дивлячись на нього, апостол Петро на другому кінці з усіх сил налягає на стерно, одягнений у синьо-зелену туніку, поверх якої накинута сіро-золотиста мантія. Має апостол бороду середньої довжини, довгі пасма падають на плечі. Біля пояса — величезний ключ із хрещатим прорізом. Недалеко ж від Спасителя, біля щогли, Андрій Первозванний дивиться на якусь зустрічну високу землю, благословляє її, спираючися в той час на косий хрест. Апостол Андрій — з невеличкою бородою і довгим волоссям, що вільно лягає на скроні; одежа в нього: чорно-бронзова туніка та мантія синьо-голубого кольору. По обох бортах корабля поставлено по п’ять інших апостолів. Ось по цей бік Павло; борода в нього довжелезна, ллється кількома кільцюватими чорними струмками; а чуб підстрижений зовсім коротко. Поверх синьо-зеленої туніки він має на собі червоно-багряного фарбування плащ. Міцно тримає меч. Далі Тадей, шатен з недовгою бородою, як у дядьків з хуторця. Обличчям дуже худий. На долоні тримає будиночок. Туніку носить сіро-зелену, а мантію — бузкового цвіту, дуже гарну. В апостола Бартоломея, одягнутого в темно-зелений хітон, над чолом покучерявилося чорне волосся. В жмені пучок колосків. По краю сіро-брунатного плаща — золота мережка. Філіпп — коротковусий, кучерявобородий, — тримає високий хрест, змайстрований з тонкого обструганого деревця. Його одяг складається з туніки пісковато-бронзового тону і сіро-блакитного плаща. В кінці ряду стоїть апостол Яків, з довжелезною бородою, що хвилями обливає груди, прикриті сіро-брунатною тунікою. Мантія — лазурно-зелена, з м’яким сірим відтінком.