Василь Барка - Рай

У кожного з апостолів різний вираз в очах і рисах обличчя: то сувора зосередженість, то тиха задума, то пильна увага до нового враження, то мрійна просвітленість, — трудно відразу перечислити і визначити тонкі відтінки їхнього душевного стану, схоплені вправною рукою майстра, що, очевидно, мав терпіння мурашки, працюючи коло такого милого різьбарського шедевра.

До щогли приладнано круглий годинничок, а над ним на площинці — ангели з сурмами.

Олександер відірвався від споглядання:

— Прекрасно! — скрикнув він. — Але я мушу йти, бо Антон Никандрович і Ольга ждуть біля воріт.

— Треба обов’язково оглянути берег, — порадив Адам Григорович.

— Піду.

— А після того жду вас. Добраніч!

Веселі псюки вертілись колесом під ліктями в Олександра, коли він вертався через двір; а коли поліз по залізу вгору — дряпнули лапами його черевики: попрощалися; при тому з жалем повищали.

— Як ти там довго! — докоряє Ольга.

— Винуватий. Чудесний модель корабля зробив Адам Григорович! Завтра зайдемо і роздивимось.

Антон Никандрович застиг, як камінь. Ольга питає його:

— Ви, мабуть, стомлені?

— Не так утома, як тривога.

— Ви проганяйте болючу думку. Моя сусідка, стара лікарка, часто каже: забудьте все неприємне, все, що дражнить серце і викликає злість. То, каже, неправда, що люди — назавжди втратили едем на землі, — він і тепер є, але ми не бачимо його. Не той дужий, хто підніме великий камінь, а хто стримає власне серце. А найдужчий, каже, той, хто знищить зло в собі самому: той переступить поріг земного раю. Всі недуги та печалі покинуть його. Ви не думаєте, що такий спосіб, як вона каже, — надто жіночий?

— Не думаю. Скоріше це — ангельський спосіб… вимагає не нашої праведности, — сумно промовив Антон Никандрович.

Олександер зауважив:

— Матері повинні продиктувати закон про виховання.

Ми в дитинстві страшно ожорсточились серцем.

— А що ви думаєте? — сказав Антон Никандрович. — До десяти років, принаймні, малеча повинна зростати під материнським доглядом.

— Я переконана, що без жіночих порад ніхто не перевиховає людство. Материнське серце мудріше, ніж комсомольська програма.

— Згоден, згоден! — заговорив Антон Никандрович, якого ця думка, видно, страшенно зацікавила. — В нас сидять тигри; одних можна зв’язати шовковими нитками, других треба припинати на ланцюгах. Ні, візьмем інший образ, От — Голгота… в ній безсмертний символ, крім основного буквального значення. Кажуть, у людині є ангел і демон. Не точно! В людській душі — три основні складники: той, що його втілює Син Божий; той, що представляє грішник, схильний до каяття — розумний грішник і, треба сказати, добрий, хоч він через обставини життя погруз у злочинах; і, зрештою, той, що його, представляє нерозкаяний грішник, затятий в своїй жорстокості, цинічний І нахабний. От складники душі, символізовані в образі Голготи, гори нашого земного страстотерпництва. А можливо, я помиляюся.

— Цікаво, — тихо сказала Ольга.

Олександер мовчав, але те, про що говорив старий, стояло перед очима, як жива картина.

— Зверніть увагу, — гарячився тим часом Антон Никандрович, — три Марії приходять до замученого Спасителя, три Марії приходять до його труни. Ви думали над ним?! Тут я попрощаюся з вами. Заходьте завтра. Ви не знаєте, як мені приємно, коли я бачу вас. У моїй одинокості…

Він не договорив. Вимахнув безпорадно руками і швидко пішов, Олександер і Ольга довго дивилися вслід йому.

Ліхтар на вулиці ворушився яскравим павучком. Поприв’язував оранжеві павутинки до землі, а каштани перехопили їх посередині своїми п’ятипалими долонями, налитими зеленою кров’ю, і намагаються перервати.

— Мені дуже жаль Антона Никандровича, — зітхнула Ольга. — Він добрий, добрий.

— Він повинен кудись переїхати, бо Тімурленков та Іван Іванович переріжуть його своєю марксистською пилкою.

— Як страшно жити, коли над нами люди, в яких нема нічого людського! — прошепотіла Ольга з мукою в голосі. — Чого вони лізуть з чобітьми в душу?! Вірити не можна; думати он так — не можна, бо арештують; треба ось так думати. А як я хочу вірити? А як мені не можна без цього?! Сьогодні вранці я пішла до кручі. Стою, а далеко внизу вода блищить. Я з такою журбою дивлюся… Враз як засвітилось над річкою — я аж здригнулася з несподіванки.

Вона припала Олександрові до плеча. Постояли залюблені під каштанами; пішли далі, до високої сильвети будинку, затиснутого цегляними сусідами; тільки в небагатьох вікнах електрика світилася то ясно-зеленим, то темно-червоним крізь паперові абажури.