Василь Барка - Рай

Старий робить нотатку такими жахливими літерами, що всилу й сам розбирає її. «Про нещасливий випадок! — думає собі. — Дома вирву і підсуну під спинку в добрий том».

По короткій павзі він продовжує запис:

«Церква скрізь була, і Євангеліє читали. А таки жаднюші морили своїх ближніх каторжною працею і злиднями. Ходили в церкву, а були кровопивцями. Обурення на несправедливість породило бунт, повстання, революцію. Доки будуть немилосердні, що вимолочують надприбуток з істоти ближнього, — стоятиме кривава, червона, сатанська примара. Спаситель учив, благав, розп’явся на хресті: нічого не помагає! Ну, то нехай пекельний бич підступить.»

— Можна до вас у компанію? — подав запитання на кінчику язика, солодко вискалився, підсів до столика верткий чоловік. Ужувато витягнув шию, щоб зазирнути в бльокнот.

— Будь ласка! Будь ласка! — припросив Антон Никандрович і продовжив напівголосом самотні міркування: «…півлітра олії — записано; ще які закупи цього тижня?.. пара шкарпеток, шнурки до черевиків, сім коробок сірників, голка до примуса, — записано. Підводимо рису».

Старий сховав бльокнот і взявся до склянки. Присусіджена персона помітно зів’яла; почала гукати собі пива. Діставши його, обмочила і обсотала губи, кинулася в безодню щирости:

— Дорогий товаришу, нудно мені! Дивлюся — солідний мужчина: інтелігентний; зразу до серця припав: на мого дядька похожий. Люблю по гроб жизні людей освічених. Сам інтересуюсь проблемами, н-да! проблемами. Звиняюсь, ви з якої, так сказать, професії?

— Педагогічної, — відповів Антон Никандрович.

— Ага! Значить, з такої. Ну, то нехай і з такої! Звиняюсь, з якої ви сказали?

— Педагогічної.

— Приятної, дуже приятної; я сам колись був, признаться по совісті, касиром на великій станції в буфеті. По причині неточності між бумажками п’ять літ горював на несправедливість.

— Довго.

— Да, сидів і горював; як випустили, мав три годи пораженія в правах. Ох, треба йти! Небезпремінно треба! Пожелаю всього…

П’яничка з сірим кисло-солодким обличчям «змився», натомість через хвилину вискочив із-під землі урочистий джентльмен, прилизаний десятьма сортами різнокольорового мазила. Лице вузьке і гостре, як сокира; проте зуби дивним чином чорніли на дециметр один від одного. Найбільшою непристойністю його було те, що він не мав кольору одежі, — хоч би якого-небудь!.. Очі в нього нагадували дві чашки киргизького чаю, в яких посередині плавало по великій крихті білого хліба. Присівши на стілець, вільний після екс-касира, новий компаньйон проказав:

— З вашого найлюбезнішого дозволу я займаю це місце.

— Дуже радий, — сказав Антон Никандрович, якому повторна «стопочка» обпекла гіркотою біля душі, але після цього в свідомості закружляла блаженна хуртовина.

Джентльмен замовив пива і поцікавився особою Антона Никандровича:

— Прошу пробачення за мою нескромність! Я, здається, маю честь перебувати в товаристві високоінтелігентної людини?

— Я — вчитель.

— О, тішусь! Тішусь безконечно! Який предмет?

— Історія літератури.

— Літератури?! — метнувся протуберанцем джентльмен. — Яка щаслива нагода!! Я теж пробую сили на цьому почесному полі. Ось тут скромні плоди мого натхнення. Ах, я й забув: будьмо знайомі!.. Вовкобліх, Гай Феофанович Вовкобліх, юрист.

Джентльмен вирвав з грудей жмут сторінок. Поклав їх перед склянкою пива і набрав духу, щоб читати.

— Розумію, — застерігся він, — я не маю права забирати вашої уваги, але ж це неповторний випадок: прочитати твір такому висококваліфікованому знавцеві. Отже, моя річ називається: «Курс іродознавства».

— Як? Здається… мені почулося: іродо… — кліпнув Антон Никандрович.

— І—і–ро-о–до-знавства, так! — з торжественністю і насмішкою протягнув джентльмен.

Антон Никандрович підібрав губи, брови підняв, хитнув головою набік.

— Чудно, така надзвичайна назва…

— І ввесь твір оригінальний, смію вас запевнити. Починаю. Вступ до іродознавства. Вияснення предмета і методи. Об’єктом дослідження в нашому курсі служить синтетичний образ Ірода, окремі риси якого незмінно виявляються в яскравих постатях суспільної історії. Під Іродом взагалі ми розуміємо особу, що свідомо ставить своєю метою нищення всякого, хто, можливо, міг би показати людству шлях до спасіння. Означена мета виникає в результаті бажання утримати за собою владу в темному царстві. Поява Ірода і розвиток його діяльности незалежні від історичного періоду, національности та віроісповідування. Іродизм має загальний характер і втілюється в своїх типових постатях періодично, приблизно — один раз на п’ятдесят років у кожній країні, причому в кожному випадку неодмінну ознаку його активности становить нищення немовлят. Способи нищення немовлят надзвичайно різноманітні: від масового відрізування голівок до видушування за допомогою голоду. Згадана постійна ознака полегшує розпізнавання типового Ірода. Симптоматика іродизму, в результаті цього, стає дуже простою і приступною для кожного громадянина. Ми маємо сміливість твердити, що розпізнання справжнього Ірода цілком відповідає спроможності рядового робітника, селянина, інтелігента; більше того, ми гадаємо, що навіть неписьменна людина, побачивши сто тисяч або мільйон дітей, замучених голодом, на розпорядження керівника держави, може точно визначити об’єкт нашого дослідження двома словами: «Іродова душа!» Спосіб страхування від іродизму оснований на такому простому принципі: виключення з свідомосте всіх уявлень, сформованих під час читання газет.