Василий Барка: Жовтий князь

Страшенний голод в 1932–1933 роках на Україні та ще в декотрих місцевостях Радянського Союзу, а на Кубані в 1933–1934 роках, був пренавмисно спричинений всією зорудненою владою групи, що втвердила «культ особи». І запроваджений – способами великої війни: в пограбунку всього харчового і кожної живності – цілковито з політичних міркувань: якихось прикритих, трудновизначимої міжнародної прикметності, і зовсім очевидних всередині країни. Заподіяно його з нечуваною нелюдськістю, в масовій замучливій смерті. Мета: невідновимо підрізати непокірне селянство, першою чергою – українське. Вгасити його життьову віру, одночасно обезголовлюючи його: вибиваючи вільнодумну інтелігенцію, з особливою спустошливістю – коло вісімдесяти відсотків складу – на Україні.

Підсумок лиха (чи для всіх?) – постійна продовольча злиденщина країни і загальна криза.

На обмежені демографічні підрахунки голодомор поглинув на Україні понад сім мільйонів, майже виключно – селян. Але згідно з офіційними урядовими відомостями (наприклад, звіт Балицького, шефа ГПУ), тут голод спричинив загибель коло десяти мільйонів. Довгими роками всякі спомини про нього були під найсуворішою забороною.

Навіть на короткий сезон хрущовської «відлиги» згадувати про великий голодомор заборонялося. І гірше від того: ніби в жорстокому насміху над його жертвами, до тридцятих роковин по ньому справлена була реабілітація з величаннями одного з його запровадників П. П. Постишева. Неможливо було сказати правду про одно з найстражденніших бідувань в історії нового часу, порівняти яке можна хіба що з гекатомбою єврейського етносу при нацистах. Щоб здійснити голодоморний геноцид, введено армійські частини і розміщено озброєні гарнізони і застави при всіх приречених місцевостях; мобілізовано наряди міліції і військові підрозділи, що в розпорядженні ГПУ; прислано численних «тисячників», уповноважених – з північних міст (понад сто тисяч).

Вся силенщина надвигнулася, подібно до навали Батия, переважно на Україну і Кубань справжньою війною проти безоружного і беззахисного народу. Жертв нападу виявилося без порівняння більше, ніж за весь час війни Гітлера проти Західних держав.

Командував на місцях член політбюро; роз’їжджав повсюди і, сидячи в кабінеті секретаря крайкому чи обкому партії і стукаючи олівцем об стіл, навіжено кричав: «Забрати хліб до останньої зернини!»

Це виконано найскоріше, і люди почали часто вмирати, зрештою – гинули мільйонами при байдужності всякого пересиченого начальства!

Коли малеча, примираючи з голоду, брала в кістляві кулачки декілька колосків, – сторожа розстрілювала негайно.

Рештку кашки, що неня приберегла для маляти, вторженці викидали додолу і розтоптували чобітьми.

Нічого в розпорядниках і виконниках не зоставалося від образу людського – виявилась личина якогось демонізованого відпаденництва.

Було дещо загадкове в самому вимиранні: птахи, перелітаючи, притьма падали мертвотою на землю; погинуло багато навіть з місцевих запопадливих підпомагачів грабунку, що мали прокорму вдосталь. Наче вжито було тайма отруйні речовини.

Хати хліборобів перемінялися в великі гроби з мертвяками: їх довго нікому було хоронити, як і тих, що лежали надворі, – погребники з підводами не вправлялися вчасно звозити трупи до ям, куди спроваджувано також півживих.

Знеможені з голоду, обмерзлі, люди сірими примарами, обкутаними в лахміття, тягнулися під пронизливим вітром, засніженими дорогами до міста, надіючися здобути чого-небудь їстівного. І не дістали нічого. Навіть і кусника хліба, ними виробленого і в них віднятого. Падали множинно на вуличні бруковики: вмирати в суміші снігу і грязюки.

Купи зерна, взятого під «метьолку» в населення, і різноманітну городну поживність зоставлено згнивати під потлілим і дірявим брезентом, але суворо сторожено, так що кожного, хто зближався взяти що-небудь, варта розстрілювала на місці.

Проявилася доти непрозначима і не охоронювана границя між Україною і Росією: тепер вся – з непромкненною стіною сторожових застав; там міліція і чини ОГПУ вишвиргували голодаючих з вагонів на сніг: всіх, хто надіявся здобути в Росії трохи харчу для своїх помираючих родин.

Численні селища вимирали поспіль, і над ними, в моторошній пустоші, зарослій бур’янами понад людський зріст, маяв чорний прапор, мов на взнаменування найвизначнішого успіху «культосо5бової» влади. І над усією дольністю невідтерпимих страждань і найвимучливішої всенародної смерті через радіорепродуктори всюди в країні прозвучало глумливе проречення самого генсека: «Жити стало ліпше, товариші, жити стало веселіше!» Головний архітект несвітського жаху вважав доречним додатково познущатися з своїх необчислимих жертв.