Василий Барка - Жовтий князь

Аби втаїти від зовнішнього світу, аби закамуфлювати весь невида5нний кошмар, його впорядники удавалися до всіх способів містифікації, не гребуючи дуже чорними.

Все разом мало вигляд якоїсь зловісної сатанічності, досі не відомої, але тепер прозначеної, ніби в діях вихідця звідкись: Жовтого князя, мов поворотного, з пройнятою позолотою гоголівського Вія, серед подій інфернального характеру. Свій залізний палець він спершу наводить на віруюче селянство України, і раптом накидаються туди погубницькі сили з усього світу.

Для сюжету в романі «Жовтий князь» основа складалася з постійно збираних подробиць протягом четвертини віку: від часу самого лихоліття і до початку оформлення тексту – в 1958 році.

Головна частина в змісті набагато зложилася також з особистих вражень; голод витерплювався тяжко, в повному виснаженні, з дюжиною відкритих при напрямках кровоносних судин ранок, звідки сочилася брунатнувата рідина; на ногах тріскалася шкіра, оголюючи слизисто-кров’янисту поверхню. Трудно було ходити і треба було часом опиратися об стіни чи паркани, що коло них уже багато земляків лежало недишучих. Здавалося: ось кінець! – але з милостивої волі Божої пощасливилось вижити, можливо, для свідчення: що сталось. І слід сказати, що без цього крайнього стерплення голоду, не знати, чи зміг би автор відповідно описати дійсність в «граничному» стані.

Власні враження доповнювалися спогадами багатьох співвітчизників: спершу, до війни, це зберігалося в пам’яті, а починаючи від 1943 року покладалося в записи.

В самому змісті – три плани. І. Реалістичне зображення нещастя в сім’ї селянина; всього страдницького побуту в холодній хаті; розпачливих пошуків хліба – в мандрах, коли відкривалося похмуре видовище масової загибелі. II. Психологічні нариси; опис незвичайних перемін у душевному житті кожного в родині, що вже гине. Більшістю жертви народовбивства, хоч і мертвотно байдужі до всього, крім їстивності, все ж зберігають справді людські почування: в найглибинніших закутинках серця навіть зостаються більше людяними, ніж їх погубники, що наводять масову смерть, але мають для себе харчі в надстатку: з закритих розподільників і магазинів «Торгсіну» («Торговля с иностранцами»). III. Метафізичний вимір, властиво, духовний; висвітлення декотрих явищ із іншої, вищої сфери, відкритих зосібна через церковне життя; а також явищ із світу темних могутностей, незамиримо ворожих людській природі. Символічне уявлення про них розкривається через зображеного Жовтого князя на картині незнаного майстра.

Відбувається остання духовна брань людських душ – проти їх погубних на5вівів. Народ витерпів один з найвеличніших іспитів в історії своїй – в нім подолав супротивника моральними силами! – висходячи вслід своєму Спасителю на власну Голгофу: прийняти ніби хрещення огнем – у муках, подібних хресним, через відданість своїй життьовій правді-вірі. Від неї не відступив, воліючи гинути.

Тепер правда народна, як білий привид – в крові, постає на весь зріст перед людством, правда переможна: через страждання і саму смерть.

Автор у своєму творі – не суддя, але, як колись визначив Чехов, свідок для суду: розповідати, що сталося в житті.

Василь БАРКА.

8. VII.1989. США

Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє.

А знов лихо: повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? Чіпляються і гризуть: давай! – як не гроші, так хліб.

– Мамо, скоро? Я на майдані підожду.

– Скоро, – чого ж на майдані? Потерпи: тата відпустять, і зразу підем.

– Миколи і Андрійка нема.

Тата ждуть: як станеться що… їй страшно навіть вимовити. Причісує Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквітчує, ніби коронує зірками, зверх блідого лобика. Нічого не каже їй, але невимовлені слова тремтять, подібні до сполохів, на середині грудей: «Квітко моя!» – і неозначиме почуття обкинулося, ніби передвістя з болями; не знати, що, крім них, прийде. Не хоче піддатися їм душа. Втіха коло доні не гасне, як місяць – любим серпиком.

– Скоро скінчу, стій! – стримує доню, чомусь нетерпеливу, з сірим зошитом на долонях: там її наука.

– Може, я не піду? – несміливо питає Оленка. – З мене сміятимуться.

– Хто ж?

– Учні і вчителі: всі.

– Нерозумний сміх і грішний.

– Вони глузуватимуть!

– Терпи! Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять.

Дарія Олександрівна досадує, що «вони» сміються з її дитини. От-от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширі серця, де нема йому чим горіти. Зосталась гіркота, звична за довгі роки.