Василий Барка - Жовтий князь

– Злізь мені зараз! – чого посурганився?

Він, миттю блиснувши наниз, побіг до двох старших; з ними і зник.

Андрій споглядав послідовність при здійсненні наміру, ніби картинку в книзі. Роїлися марева; сама пустка запала в глибочину: з загрозою, тишиною, мертвістю, мов цвинтар. Дивна для пам’яті! Брала очі, його великі очі і темно-сірі, як у матері.

– Що там бачиш? – питає Микола. – Поки нема нікого, піди до сільради, в вікно заглянь: як – тато?

Більший має право посилати, і Андрійко слухається. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди добрий і справедливий, з тихою і світлою думністю в худорлявому вигляді.

Посланець вернувся, бо з сіней сільради виступили два сизомундирні міліціонери і покурюють. Потягнули з перехрестка до сільради – місцеві партійці.

Микола на них вимовив:

– Хліботруси!

– А ми ні: ми хліботруди, – сказав Андрій.

– В основному вірно; але хліботруди не ми з тобою, а старші. Ми хлібокуси.

Андрій мовчки згодився; потім повідомив:

– Я знаю, хто всякі другі.

– Що знаєш?

– Є хлібопроси, і всякі.

– Добре! – сказав Микола. – Твій горщик здібний варити. А ще?

– Ну, є… хлібоноси і хлібовози.

– Ще – хто?

– Ще, зараз подумаю, є хліботорги, і хлібокупи, хлібокради. Це все.

– Гаразд. А хто – ті, що хліб дають хлібопросам?

Андрій думав і вагався, і не міг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло, – плечима знизав від невирішення.

– Звуться: хлібодани! – назвав Микола. – їх мало; витіснили їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб беруть?

– Хлібобери, чи ні…

Микола поправив:

– Вони хлібохапи.

Засвоївши новий термін, Андрій показав на збір коло сільради, куди прикотили дрожки.

– Пам’ятай, – попереджує Микола, – щоб замок держав на губі! Десь проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумів?

– Я мовчатиму.

Микола перевірив крейдяні окраси на кілках, доповнив декотрі. Витяг пожмакану книжку з кишені і, сказавши братові: «Гуляй, поки що!» – зосередився на сторінках з обідраними берегами. От, спільно мандрують Правда і Кривда, і мусять, згідно з умовою, хліб ділити. Правда спочатку постачає, далі – черга Кривди, бо ця друга так запропонувала, і перша згодилась. Як клунок Правди спорожнів і гинула з голоду, то Кривда вийняла з неї очі – платою за дрібні кусники хліба.

Читає і жахається Микола, і обурюється: як же так?! Страшно ранить його підступність.

Книжку старші учні дали тихцем; звеліли: «Читай і думай! – чим відплачують нам, забираючи хліб».

Микола забув поглядати на сільраду, біля якої зграями гайворонів купчаться бригади, зготовлені рушати. Переживає він зміст, ніби самого напасть мучить: з кров’ю відбирає світло очей, ведучи на смерть; він – присуджений. Зловістя грозиться, заступаючи день.

Андрій побрів через пустош до сараїв, потоплених між бур’яни: самі руїни з потрухлими дошками в плісні. Ходив, як сновида, по садибі, порожній після висилок.

Саморобна піч рудіє: цеглини, складені в неповний квадрат, і зверху аркуш заліза з круглою вирізкою. Був якийсь незримий зв’язок між знахідкою і почуттями хлопця, через що річ видавалася поглядові значно справжнішою, ніж довколишність, і пробуджувала болючий неспокій. Ніби десь бачив закуток, що розкривається перед очі. Бачив – з іншого обширу, прозорішого, ніж звичайний. Видіння виступає бічними обрисами примітно, а рештою ледь приуявлюється з незримості і турбує, проситься, світліє, зневолюючи цікавитися і стояти тут: без слуху! – тільки силою душевною вчуватися в значення чогось більшого, ніж знаходить погляд серед пустки.

А гурти громадилися біля сільради, як хмари з грозою: слухали розпорядчиків, маючи при собі підводу, кожен – окрему. Перелітали птахи над прижовклими верховіттями, знехотя і важко підкидаючи крила. Мовчки стежив їх Андрій, поки брат скінчить книжку; коли ж читання згорнуто і впроваджено в кишеню, – тоді спитався:

– Хто живе довше, ворон чи змій?

– Могли виздихати, а виходить, потрібні. Мабуть, змій!

– Скільки років?

– Багато; від змія залежить. Забув… деякі – сотнями літ. Можу помилитись.

– Ворон скільки?

– Багато десятків. Він потрібніший – прибирати. Є також непотрібні: он!

Він дивиться на сільраду. Непотрібні, щось почувши від дверей, заметушились і стали до підвід на чолі з розпорядчиками. Враз висипали з сіней дядьки, – швидкою ходою розділилися в різні напрямки.

А хлопці, вгледівши тата, поспішили назустріч і побачили смутного, як ніколи; примітили Отроходіна, що, блискучий окулярним склом, зубом і течкою, показував секретареві сільради на тата і про щось довідувався. Мирон Данилович, очима скинувши на промовця, пояснює дітям: