Василь Барка - Рай

— Я з обуренням, — деклямував він, — дивився на поведінку професора Споданейка-Віконника. Замість того, щоб визнати свої помилки, він разом з своїми прибічниками намагаються створити враження, ніби все гаразд і наша боротьба за чистоту марксистсько-ленінської науки про літературу не має сенсу. Це не більшовицький підхід, товариші студенти, і таку поведінку ми повинні з усією рішучістю затаврувати. Щоб остаточно розкрити суть справи, я вкажу на критерії, якими користується наша партія, озброєна переможною ідеєю Леніна— Сталіна: це — критерії ролі кожного нашого вчинку. Я маю незаперечні дані, що лекції професора Споданейка-Віконника збуджують небажані настрої в студентському оточенні. ї хоч би як старалися прихильники професора і він сам довести, що все гаразд, однак лекції з історії древньої літератури стали чинником у відродженні буржуазного націоналізму. Тому я вважаю обов’язком кожного партійця і комсомольця, кожного позапартійного більшовика — дати найсуворішу відсіч тим, що намагаються законсервувати огнище націоналістичної хвороби. Недарма вищі органи ставлять перед нами питання про недостатні успіхи у виявленні ворожих тенденцій серед нашого оточення.

Після цих слів секретаря парткому Сороконожков став так бойовито, мовби надів панцер і дістав до рук семип’ядну пищаль.

Один за одним виступали резервовані Тімурленковим «бойові» промовці партійного гартування і кинули на голову Антона Никандровича каменюки: «гнилий лібералізм», «дрібнобуржуазний гуманізм», «повзучий емпіризм», «місцевий націоналізм», «меншовиствуючий ідеалізм». «безхребетний еклектизм», «вульгарний антиісторизм», а між каменюками — ломаки: «плехановщину», «грушевшину», «покровщину», «переверзевщину», «бухарінщину», «деборінщину», «волобуєвщину», «єфремовщину», «богдановщину» і цілу хмару кім’яхів з болота, перечислення яких могло б скласти кишеньковий словник на сто сторінок піц назвою: «Перечислення смертних гріхів, що їх повинен берегтися вчений, коли він має більшу любов до своєї квартирі, ніж до бараку на Таймирі». На додаток повішено Антонові Никандровичу на шию колекцію «дохлих собак». Ущіпливі вирази Крякучіна видавалися тепер дотиками трояндових пелюсток до губ закоханого.

Антон Никандрович зрозумів: його справа пропала. В авдиторії — переляк і заніміння. І коли один з партійних ораторів натякнув на існування на факультеті гнізда націоналістичного елементу — присутні відчули, мовби залізнокоста крижана рука простягнулася й розчепірила над ними пальці, обсипані снігом. Смертельним холодом повіяло в жили; з’явився владика загального настрою в «раю»: страх.

А Тімурленков дивиться світилом, що посеред неба диригує оркестрою.

Битва виграна.

Сороконожков відчував, як резолюція піднімалася соколом у променях перемоги.

— Перед заключним словом секретаря парторганізації. — дзвенить Сороконожков, — п’ять хвилин має професор Споданейко-Віконник.

— Ні, ні, п’ять хвилин забагато. Я коротко скажу. Товаришу Тімурленков, мені здається, що справа стоїть негаразд. Погоджуюся: я дійсно невідповідна людина, якщо до наукового робітника ставитися так, як ви і ті, що виступали з вашого благословення. Мені дуже дивно… бував я в стінах багатьох вищих шкіл — в нашій країні і за кордоном. Здавна відомо, що в університетах під час суперечок перша вимога — сумлінно передавати думки опонента. Сьогодні ж я чув здебільшого лайку і причіпки до моїх думок, поданих у перекрученому вигляді. Годину тому я хотів вийти з залі, бо дискусія неможлива. Якщо вам хотілось очорнити мою особу, — можна було обійтись без мене. Якщо ж ви зацікавлені у виясненні справи, то треба було змінити тон: мої докази в атмосфері злоби — непотрібні. Я дробив помилку, що залишився на цих зборах.

Антон Никандрович взяв капелюх і пішов до дверей. Чимало студентів, між ними й Астряб, подалося слідом за ним.

Решта схопилася з місця.

— Збори не закінчені! — зойкнув Сороконожков. — Прошу сісти! Треба прийняти резолюцію.

Тімурленков говорив стисло й люто. Видно, його їв страх, що доведеться перед вищою інстанцією відповідати за незграбну «проробку». На розпорядження секретаря хтось побіг доганяти Антона Никандровича, але було вже пізно: старий зник.

— Чорт з ним! — пошепки заспокоїв Тімурленков свого посланця; далеко не втече…

Присутні сиділи вражені до глибини душі, кожний по-своєму. А Сороконожков сповістив: