Василь Барка - Рай

Авдиторія сиділа зморена, мовби розвантажила потяг з дровами.

Тімурленков обернувся в світило, що стоїть посеред неба і грає на скрипочку, а сяєво звучить, а сяєво падає потоками на публіку.

Виступив худоносий гострозорий помічник декана, який, здавалося, хотів потанцювати під скрипочку; він сто разів сказав: «з одного боку, ми повинні визнати» і сто разів сказав: «з другого боку, ми повинні побачити». З посмішкою мудрого Лиса Микити він так віртуозно ускладнив плетиво питання про лекції Антона Никандровича, що навіть очі самого найсвітлішого Тімурленкова скоро стали олив’яними і позбавленими самосвідомосте. Крутнувши пишним хвостом неповторного іронічного стилю, пом. декана звіяв ним порошинки з столу, облизався і сів — такий скромний, такий смиренний, як лілія в руках черниці.

— Я маю запитання до мого вельмишановного колеги професора Панкрата Феоктистовича Крякучіна, — підвівся Антон Никандрович.

Сороконожков метнув головою:

— Давайте!

— Мені цікаво знати, яка з трьох причин спонукала мого вельмишановного колегу говорити неправду: чи переконання в тому, що я дійсно виразник експлуататорської ідеології; чи бажання, невідомо чому, зробити мені неприємність; чи, зрештою, любов до гармонії між своїми словами і думкою адміністрації? Я хотів би почути відповідь, звичайно, при умові, якщо високоповажаний колега хоч тепер наважиться говорити прямо…

Крякучін встав з місця і, надавши фізіономії виразу, що в ньому містилася містерія ображеної зверхлюдської гідности і зневага до недостойного, відкусив від незримого дроту речення:

— Я відмовляюсь відповідати.

Пафнув щелепом. Драматично сів.

Виступало багато інших: начальственних і неначальственних, партійних і непартійних, комсомольських і некомсомольських, бойових і небойових; аж поки Астряб задав питання до професора Панкрата Крякучіна:

— Скажіть, будь ласка, чи у викладах Антона Никандровича ви знайшли тільки ідеалістичні теорії, чи також і матеріялістичні?

— Відповідаю: наявні також матеріялістичні. Однак ідеалістичні викладені з прихованою симпатією і в найяскравіших фарбах, а тому вони об’єктивно домінують.

«Паф-паф!» — і сів.

— Можна ще одно запитання? — підняв руку Астряб. Сороконожков мотнув головою:

— Можна, але коротко.

— Професор Панкрат Феоктистович Крякучін твердить, що виклад фактичного матеріялу в лекціях з історії древньої літератури був неповний і однобічний. Вірно я зрозумів чи ні?

— Абсолютно невірно! — торжествував професор Крякучін. — Навпаки, я зазначив, що фактичний матеріял поданий навіть у надмірних нагромадженнях. Мої критичні зауваження мали інший напрямок.

— Можна сказати кілька слів? — просив Астряб. Сороконожков порадився з Тімурленковим.

— Можна, але коротко: три хвилини.

— На мою думку, секретар партійної організації товариш Тімурленков має рацію, ставлячи питання про ідеологічну витриманість лекцій. Проте мені неясно, чому в центрі обвинувачень стоїть професор Споданейко-Віконник? Два роки я слухав його лекції — вони прекрасні і змістом, і формою. Здається, тут трапилось непорозуміння. Беручи діялектичний матеріялізм як найдосконалішу методу наукового пізнання, ми повинні прагнути до найточнішого вивчення дійсности і теперішнього часу і минулого. В цьому розумінні лекції професора Споданейка-Віконника, з надзвичайною повнотою фактичного матеріялу, цілком відповідають вимогам діялектичного матеріялізму. Крім фактичного матеріялу, з такою самою повнотою подано і з сучасного погляду оцінено також теорії, що той матеріял освітлювали. А щодо виділення і віддання переваги одній якійсь із них перед іншими, то, можливо, тут проявився суб’єктивізм, я підкреслюю: надзвичайний суб’єктивізм самого шановного професора Крякучіна, якому видалося, що одна якась теорія подана з найбільшою симпатією.

Серед присутніх заворушилося, як у муравлиній державі, бо безмежний суб’єктивізм Панкрата Крякучіна був загальновідомий.

Старшокурсники схвально хитнули довговолосими головами і кинули на Астряба погляд, ніби старі аркебузники — на підлітка, що кулею звалив птаха.

Збори заходили в затулок, нудніший, ніж той, куди пхають на провінційній залізничній станції товарові вагони з дірявими дахами і виламаними дверима.

Сороконожков відчував, що заготовлена резолюція провалюється крізь землю і тягне з собою його комсомольський квиток.

Та ось підклав секретар парткому під Антона Никандровича свою резервну міну.