Василь Барка - Рай

Ввижалося Антонові Никандровичу, що він сидить над нічною річкою, а біля вуха дзунить комар, дивлячись крізь окуляри на списані аркуші.

Молоденька студентка з напівдитячими темними кучериками з-під чорнобархатного берета — біленька наївність в обличчі, — почула якийсь новий ущіпливий вираз Крякучіна, «фальсифікацію» чи що, — злякано сплеснувши ніжними, як дрібні бризки конвалій, долонями, поглянула на винуватого. Антон Никандрович помітив її погляд: очі з пухнастими віями, подібні до двох чорних метеликів, повні страху, здивування, докору, сумніву: чи правда тому, що говорить Крякучін? Мовляв, як?.. Отой старий, що до його кожного слова прислухалась вона, як до палахкотіння в світильниках істини, і записувала в зошит, — тепер, виявляється, такий страшний злочинець: лихо!

Антон Никандрович посміхнувся в сиву бороду святим сміхом безвинно приреченого і тихо дивився на свого суддю. А той переживав біологічну насолоду, добираючи і виголошуючи повні отрути вирази; то червонів, то бліднів, — аж задихався… В нього незрозумілий середній стан — між тим, що в ядучої істотки, яка з краплиною, випорснутою в тіло ворога, позбавляється власного життя, і між тим, що в юнака, коли він перший раз попадає в жіночі обійми. Недарма ж Крякучін, випадково — в день відміненого при соціялізмі Великодня, записав собі в бльокнот сентенцію: «Помста стоїть над інстинктом самозбереження». Він своєю постаттю і вдачею ніби втілював помсту в людському образі: образі потворному і могутньому, мурашино-здрібнілому своїми стимулами і огненно-пристрасному в здійсненні довготривалого задуму — обмежений, як прасол з містечка, і феноменально вишколений у формальних нетрах вселюдського пізнання.

Такий кусій, працьовитіший, ніж паровик, і нудніший, ніж остання муха на осінній шибці, спустився з ланцюга на свою жертву.

Вчепився в колінні кістки прив’язаному до ганебного стовпа — змученому, а однак непоборимому в правді своїй і терпінні серед гріха: і власного і чужого.

— Теоретизування професора Споданейка-Віконника про християнство віддають уже вульгаризацією. Адже перший — ліпший профан знає, що в літописних пам’ятниках далася взнаки рука редакторів, фанатично настроєних в дусі православія, а відтак і непримиренних до всіх живучих проявів старої віри. В умові з греками — років 907–го, 945–го, 971–го — знаходимо неупереджені свідчення про клятву перед Перуном, головним богом верхньої февдально-дружинної кляси, і Волосом, богом торговельно-купецької кляси. На жаль, з тієї причини, що трудова маса була ізольована від активного вирішення державних питань, в умовах з греками немає згадки про її богів, а такі безперечно мали своє місце. Трагічні події, як-от: голод, війна, пошесті, посухи, міжусобиці тощо, збуджували в народній масі невдоволення політикою князя Володимира, що оформлялося у відкритих протестах з певним стихійно-революційним забарвленням. Прийняття християнства мало спеиіяльну клясову функцію — воно давало освячення для новоформованого типу февдальних відносин в Київській державі. Звичайно, в загальному історичному аспекті, — а ми тільки так і можемо пізнавати діалектичну природу явища, прийняття християнства в певному відношенні було позитивним. Професор Споданейко-Віконник, розглядаючи згадані зміни в Київській державі, шукав їхніх метафізичних причин, буцімто прихованих у сфері морального єства. Він пробував знайти одвічні духовні чинники, передусім — моральні, які діють законотворчо в процесі розвитку народного життя і поступування людського духа по щаблях століть. Ця тенденція ретельно прихована, — вона так тонко вплутана в нагромадження фактичного матеріялу, що тільки надзвичайно пильна аналіза спроможеться виявити її одіозні обриси. В лекціях професора Споданейка-Віконника складається така картина: народ Київської держави, відбуваючи з стражданням і героїзмом розвиток свого морального почуття, дійшов до ступеня, коли поганська віра, випозичена в основних елементах її з східних країн, перестала відповідати його серцю, і тому прийняття християнства було закономірним і неминучим.

На додаток до своєї промови Панкрат Крякучін знову сипнув виразами: «сплощення», «викривлення», «знущання», «примітивізм» та іншими трояндами академічного джентльменства.

Заклацнув рота з механікою: «паф» — і сів.

На обличчі визначилася міна звитяжця, що перебуває під смертельно небезпечними бурями буття.