Роман - ЖУРАВЛИНИЙ КРИК

— Ілля–пророк! — випалив молодик.

— Бабзделя ти! Та то ж горщик, — захлинувся від сміху Саранча і, перемагаючи регіт козаків, прискіпувався до зніченого Панаса Тринитки: — Скажи тоді мені ще таке: один богомільний забрів до Палестини і побачив там кості дітей, що їх Ірод повбивав. Одні були білі, а другі жовті. Вгадай, які дівчачі, а які хлоп’ячі?

— Дівчачі — білі… — невпевнено відказав Панас.

— Пане курінний, — повернувся Саранча до отамана куреню Опанаса Колпака, що сидів за столом чомусь понурий. — Віддайте його до школи до попа Тарловського, він же в Біблії ні бе, ні ме. Хай навчить його, що Ірод дівчат не вбивав.

Курінний не відповів, а невгамовний Саранча — знову до Тринитки:

— Звідки ти такий приплентався?

— Та ж казав уже — зі Слобожанщини…

— То ми вже чули. А де ж саме твоя рідна країнонька?

— Річку Мерлу знаєте? — вже посміливішав юнак.

— Та знаю.

— А Мжу знаєте?

— Теж знаю…

— А Василя на прозвисько Лопата чули?

— Ні, Василя з таким прозвиськом не чув.

— То це я його приймак.

Тепер розсміявся курінний.

— Гей, то ти, хлопче, не зовсім ликом шитий! Не журися, будеш ти їм ще баки забивати, тільки держись.

Хорунжий Іван Саранча подав Тринитці носогрійку.

— На вже, цмуляй. Заробив!

Тут рипнули двері, на поріг ступив канцелярський джура.

— Пане курінний, на старшинське коло кошовий скликає!

Опанас Колпак ніби й ждав цього зову, рвучко встав і вийшов з куреню.

— Чого це Лантух та коло перед радою скликає? — підвівся на полу старий вусач Гаврило Скирта.

— Ба… Чомусь–то вже з’їхалися старшини спозарання цього року, — відказав хтось із сутінків. — Гомонять, Калниш позвав.

— З якої речі йому аж так старатися? І без того товариство його на думці має. Засидівся Лантух на військовому хлібі.

— Вибирай — не вибирай, — прогундосив той же голос зі сутінків, — а я своє кажу: якби кошовим став навіть сам Господь Бог, то й він не дав би на курінь більше царського жолду, ніж бере собі.

— Та хоч би мита не брали на Микитинському перевозі та подимного зі слобід, — позіхнув Саранча. — Так ми вже залантушилися, що скоро й ріски до рота не покладеш.

— Про Калниша я чув ще там, на Слобожанщині, — озвався Панас Тринитка. — Навіть примовку придумали: прийде, мовляв, Калниш — буде на столі книш.

— Журавель у небі, а його скубуть, — повернувся від кабиці кашовар. — Книш, книш та ще й паляниця… А згадайте, як він, коли ще був осавулом, гайдамаків потрошив.

— Де гайдамаки, а де забродні — то ще треба вміти розпізнати, — втрутився Скирта. — А Калниш — дбалець. Його й вибиратимемо.

Кашовар наливав у ваганки рибної юшки, помічник розставляв на столі. Залоскотав запах ніздрі, забулася суперечка. Титарівський курінь підводився до обіду.

А в цей час у військовій канцелярії сиділи на лавицях старшини і спідлоба позирали на товстого Лантуха, що сопів за столом і раз у раз витирав долонею піт з чола. Поруч з ним суддя Калнишевський і писар Чугуєвець.

«Знають чи не знають? — водно думав кошовий і не міг знайти потрібного слова для початку розмови. — А може, краще відкритися одразу — мовляв, так і так… Такий рескрипт отримав, а ми вірнопіддані і мусимо коритися. Коли ж бо нема того рескрипту…»

Перед ним ось сидять курінні отамани, і полковники паланок, і обозний, і осавул, і булавничий… Що на це сказав би в’юнкий, як ласиця, отаман Титарівського куреня Опанас Колпак, що уві сні бачить себе кошовим? Або молодий велерозумник, утікач з Київської академії Антін Головатий, отаман Кущівського куреня, якого не забарився пригріти біля себе Калниш. Насторожено поглядає на Лантуха полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня. Замкнутий і ніби байдужий, з виглядом «моя хата скраю» сидить орельський полковник Павло Коцара. Гордій Петренко зі Самарської паланки жує вуса — видимо, злий.

Знають чи не знають? А якщо ні, то чому прибули на Січ завчасно, без його зову? Та найбільше непокоїть Лантуха спокійний і непроникливий військовий суддя Петро Калниш. Від слова цього старшини залежатиме найбільше. Лантух давно знає: товариство мітить йому булаву. Якби не це, то чи змовлявся б він з Леонтьєвим? Поступиться Калниш чи підійме старшину проти нього? Ні, не поступиться. А Калниша бояться і поважають. Ще б пак! Він козакував ще за кошового Костя Гордієнка, а коли той подався за Мазепою, — пристав до Лубенського полку. На новій Січі, за отамана Милашевича, командував Кущівським куренем, а вже за нього, Лантуха, яко осавул двічі їздив за депутата до Петербурга з аргамаками, сап’яном і рибою для матінки Єлизавети — благати її, щоб заступилася за козацькі землі… Не можна признаватися, не маючи при собі губернаторського рескрипту, бо, чого доброго, суддя Калнишевський може стати суддею йому, Лантухові…